Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ЗА МНОЮ СТОЇТЬ УКРАЇНА ТАРАС ШЕВЧЕНКО Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні. Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. В неволі виріс меж чужими, І, не оплаканий своїми, В неволі, плачучи, умру, І все з собою заберу, Малого сліду не покину На нашій славній Україні, На нашій — не своїй землі. І не пом’яне батько з сином, Не скаже синові: «Молись. Молися, сину: за Вкраїну Його замучили колись». Мені однаково, чи буде Той син молитися, чи ні... Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять... Ох, не однаково мені. [М іж 17 квітня і 19 травня 1847, С-Петербург] Нещодавно ми мали нагоду слухати розповіді Надії Світличної, колишнього в’язня совєтських тюрем про жінок, які відбували довгі роки покарання у в’язни цях і лагерях совєтського Союзу. Розказувала вона не тільки про їхню жорстоку долю, апе про їхню поведінку, відношення до співв’язнів та й взагалі до людей і до різних життєвих ситуацій. Усе це було пре-сумне, але й подивугідне. Але розповідь про одну з тих жінок, яку деякі з присутніх знали коли вона була молодою і безтурботною дівчиною, зробила особливе потрясаюче враження, яке про водило нас ще довго і поверталося враз з думкою про неї. У розповіді, яку ми прослухали, була мова про те, що та жінка вбилася у пам’ять співв’язнів своєю особливою поставою. Впродовж декількох років у Володимирській тюрмі відбувався начебто щоденний церемоніял. Вона стояла у вікні пральні де працювала, а в’язні і то не тільки політичні але й т. зв. ’’побутові”, які проходили через подвір’я чи то на щоденну прогулянку під сторожею, чи то в дорозі до праці мовчки поздоровляли цю жінку у вікні чи то кивком рукою чи ’’під козирьок”. Вона мовчки, без усміху відповідала їм. Сторожі неначе б не запри- мічували цього. І так щоденно, роками. У лагері де вона опісля перебувала не тільки співв’язні політичні і ’’побутові”, але й наглядачі згадували її з особли вою повагою. Вона стала жінкою-леґендою не тільки ізза небувало-довгого присуду (25 літ), але із-за особливо гідної постави. Коли ж її спитали що давало їй цю силу і спроможність у нелюдських умовинах слідства тюрми і лагеру заховати таку над людську поставу, її відповідь була: ”3а мною стояла Україна”. Отож у кожній життєвій ситуації людина повинна бути свідома, що вона репрезентує свою батьків щину, що вона є її представником а її поведінка свідчить не тільки про неї, але про її батьківщину. Яка ж безмежна любов до України, а теж пов’язане з нею почуття відповідальности не тільки за своє життя, але за Україну дає силу встоятись перед переслідуваннями, силу опановувати звичайні людські відрухи як страх, злість включно з інстинк том самозбереження. Якщо сьогодні згадуємо цю жінку-леґенду, яка так просто вияснила джерело своєї психічної, моральної сили це тому, що почувши її коротке вияснення мусимо й собі усвідомити що ”за нами стоїть Україна” і, що ми, які її репрезентуємо у вільному світі, відповідаємо за неї. Ця свідомість мусить діяти у всіх полях нашого життя: в родинному, професійному й громадському житті. Що ж це, як не І. Франка: "Кож ний думай, що на тобі мільйонів стан стоїть Що за долю мільйонів Мусиш дати ти одвіт ” Могло б здаватися, що відповідальність це лишній тягар, який може людину придушити до землі, який не дає їй дивитись у небо й любуватися свобідним, ніби безтурботним, життям. Але ж від повідальність це Божий дар, це привілей людини, якій Бог дав свобідну волю вибирати дорогу якою вона хоче йти. Хоч в даному моменті може це видаватися тягарем, але коли глянути на пройдений шлях людини то й вона сама й ціле її середовище побачить і відчує чи вона справді жила повноцінним життям вільної людини чи тільки існувала. Свідомість відповідальности виказують і виказу вали наші земляки в Україні. Серед незвичайного тиску, а при тому у цілковитій відсутності всякої інформації і то так про правду в минулому як і про сучасне не тільки в світі, але й в країні де живуть, вони наче квітка ломикамінь-пробили тверду скалу й заквітли блискучим цвітом. Цей ’’ломикамінь”, про який Леся Українка писала: (Уривок з листа до Стешенка) На гострому, сірому камені блиснуло щось наче пломінь: Квітка велика, хороша с в іж і пелюстки розкрила, із краплі роси самоцвітом блищали на дні. Камінь пробила вона, той камінь, що все переміг, Що задавив і могутні дуби, І терни непокірні. Квітку цю вченії люди зовуть Saxifraga Нам, поетам, годиться назвати її "ломикамінь" І шанувать її більше від пишного лавру. Коли ж вони там пробились через скалу терору і зуміли сказати слово правди, то що ж ми повинні робити у цьому вільному світі та й при нашому, навіть якби воно було у декого скромне, але всетаки повному матеріяльному забезпеченні. А те, що головно старається знищити сьогоднішній наїздник в Україні це вбити історичну пам’ять. З однієї сторони Докінчєння на ст. 6 ’НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 1983 1
Page load link
Go to Top