Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ЗА МНОЮ СТОЇТЬ УКРАЇНА ТАРАС ШЕВЧЕНКО Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні. Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. В неволі виріс меж чужими, І, не оплаканий своїми, В неволі, плачучи, умру, І все з собою заберу, Малого сліду не покину На нашій славній Україні, На нашій — не своїй землі. І не пом’яне батько з сином, Не скаже синові: «Молись. Молися, сину: за Вкраїну Його замучили колись». Мені однаково, чи буде Той син молитися, чи ні... Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять... Ох, не однаково мені. [М іж 17 квітня і 19 травня 1847, С-Петербург] Нещодавно ми мали нагоду слухати розповіді Надії Світличної, колишнього в’язня совєтських тюрем про жінок, які відбували довгі роки покарання у в’язни цях і лагерях совєтського Союзу. Розказувала вона не тільки про їхню жорстоку долю, апе про їхню поведінку, відношення до співв’язнів та й взагалі до людей і до різних життєвих ситуацій. Усе це було пре-сумне, але й подивугідне. Але розповідь про одну з тих жінок, яку деякі з присутніх знали коли вона була молодою і безтурботною дівчиною, зробила особливе потрясаюче враження, яке про водило нас ще довго і поверталося враз з думкою про неї. У розповіді, яку ми прослухали, була мова про те, що та жінка вбилася у пам’ять співв’язнів своєю особливою поставою. Впродовж декількох років у Володимирській тюрмі відбувався начебто щоденний церемоніял. Вона стояла у вікні пральні де працювала, а в’язні і то не тільки політичні але й т. зв. ’’побутові”, які проходили через подвір’я чи то на щоденну прогулянку під сторожею, чи то в дорозі до праці мовчки поздоровляли цю жінку у вікні чи то кивком рукою чи ’’під козирьок”. Вона мовчки, без усміху відповідала їм. Сторожі неначе б не запри- мічували цього. І так щоденно, роками. У лагері де вона опісля перебувала не тільки співв’язні політичні і ’’побутові”, але й наглядачі згадували її з особли вою повагою. Вона стала жінкою-леґендою не тільки ізза небувало-довгого присуду (25 літ), але із-за особливо гідної постави. Коли ж її спитали що давало їй цю силу і спроможність у нелюдських умовинах слідства тюрми і лагеру заховати таку над людську поставу, її відповідь була: ”3а мною стояла Україна”. Отож у кожній життєвій ситуації людина повинна бути свідома, що вона репрезентує свою батьків щину, що вона є її представником а її поведінка свідчить не тільки про неї, але про її батьківщину. Яка ж безмежна любов до України, а теж пов’язане з нею почуття відповідальности не тільки за своє життя, але за Україну дає силу встоятись перед переслідуваннями, силу опановувати звичайні людські відрухи як страх, злість включно з інстинк том самозбереження. Якщо сьогодні згадуємо цю жінку-леґенду, яка так просто вияснила джерело своєї психічної, моральної сили це тому, що почувши її коротке вияснення мусимо й собі усвідомити що ”за нами стоїть Україна” і, що ми, які її репрезентуємо у вільному світі, відповідаємо за неї. Ця свідомість мусить діяти у всіх полях нашого життя: в родинному, професійному й громадському житті. Що ж це, як не І. Франка: "Кож ний думай, що на тобі мільйонів стан стоїть Що за долю мільйонів Мусиш дати ти одвіт ” Могло б здаватися, що відповідальність це лишній тягар, який може людину придушити до землі, який не дає їй дивитись у небо й любуватися свобідним, ніби безтурботним, життям. Але ж від повідальність це Божий дар, це привілей людини, якій Бог дав свобідну волю вибирати дорогу якою вона хоче йти. Хоч в даному моменті може це видаватися тягарем, але коли глянути на пройдений шлях людини то й вона сама й ціле її середовище побачить і відчує чи вона справді жила повноцінним життям вільної людини чи тільки існувала. Свідомість відповідальности виказують і виказу вали наші земляки в Україні. Серед незвичайного тиску, а при тому у цілковитій відсутності всякої інформації і то так про правду в минулому як і про сучасне не тільки в світі, але й в країні де живуть, вони наче квітка ломикамінь-пробили тверду скалу й заквітли блискучим цвітом. Цей ’’ломикамінь”, про який Леся Українка писала: (Уривок з листа до Стешенка) На гострому, сірому камені блиснуло щось наче пломінь: Квітка велика, хороша с в іж і пелюстки розкрила, із краплі роси самоцвітом блищали на дні. Камінь пробила вона, той камінь, що все переміг, Що задавив і могутні дуби, І терни непокірні. Квітку цю вченії люди зовуть Saxifraga Нам, поетам, годиться назвати її "ломикамінь" І шанувать її більше від пишного лавру. Коли ж вони там пробились через скалу терору і зуміли сказати слово правди, то що ж ми повинні робити у цьому вільному світі та й при нашому, навіть якби воно було у декого скромне, але всетаки повному матеріяльному забезпеченні. А те, що головно старається знищити сьогоднішній наїздник в Україні це вбити історичну пам’ять. З однієї сторони Докінчєння на ст. 6 ’НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 1983 1
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
