Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Остання постанова Олени Теліги Думки й спомини в 30-л ття смерти Ірена Падох В найбільше поширеному в сві ті журналі “R eader’s D igest”, що розходиться що-місяця по ці лому ґльобі на різних мовах щось в двадцятип’яти мільйонах при мірників, є постійна стаття „Мій найбільш незабутній характер". Щаслива доля дала мені зустріти таку людину, якій з права нале жалось би місце на сторінках “Reader’s Digest”. їй присвячені ці скромні рядки. Ще раз і ще раз перелічую ро ки. Віднімаю сорок другий від сім- десят-другого й мимо цієї не складної математики не можу по вірити, що ось уже проходять тридцять років від смерти Олени Теліги. Це так, як було тоді, ко ли в тривожну, воєнну зиму, в льо дом закутий Львів, чорним воро ном пробилася вістка про її смерть. Ніхто, хто знав Олену, не міг, не хотів повірити в її, саме її відхід. Бо мимо її касандрів- ського передбачування, а то й бажання закінчити своє життьове коло на найвищому щаблі життя, ще перед початком спаду, закін чити ,,гарячою смертю, не зимним уміранням", годі було повірити, що ця життєрадісна, як живе срі бло рухлива і блискуча Олена, може не бути, не сміятися, не за палювати... Чи дійсно вже тридцять років немає цієї барвистої постаті, ве ликої доньки свого народу, й пе редусім — великої поетки, яка свою поезію органічно пов’язала з чинною боротьбою за долю сво го народу й уміла, як мало з її су часників, в поезії не зрадити ре волюцію, а в революції — пое зію. Її поетичне слово ке лише вело других, але й вело її несхиб ними дорогами аж до самої смер ти. Чи дійсно вже тридцять років з того часу, як наша поезія втра тила одного зі своїх найбільших творців? Адже подивіться, пере повнені книжками полиці книга рень. Чимало з них можна купити за ціну їх паперу, а поміж ними немає ні сліду з безсмертної твор- части Олени Теліги. Якже самот- ною є наша дальша боротьба за Оленині ідеали •— без її віршів. А чимало з них це справжні бойо ві гимни, й водночас — щире зо лото поезії. Щось не гаразд з на шою традиційною поетичністю, з нашими літературознавцями, зо крема з тими, що мали нагоду слідкувати за її літературним ро стом. Ніодної повної збірки твор- часті Олени, ніодної монографії про неї, а навіть ніякої поважної спрсби оцінки її життя і творчо сти! А водночас свої і чужі знавці літератури й любителі поезії виз нають Олен/ Телігу поеткою найвищої кляси, а дехто, як Ю- зеф Лободовскі, ставить її поетич ні твори вище поезії Лесі Укра їнки. Де є і що роблять наші кан дидати на докторські ступні з лі тературознавства? Чому вони, тридцять років від закінчення творчости цієї великої поетки, не зацікавилися нею й не дали своїй суспільності об’єктивної оцінки бодай її поезії. Мені довелось познайомитися з Оленою Телігою в 1940 р. у Кра кові, в час т. зв. першої емігра ції. Я знала вже раніше її вірші, друковані у „Віснику". Нечислен ні вони були й недовгі, але так трапляли до читача, так врива лися у його душу гостротою дум ки й витонченістю поетичної фор ми, що не давали читачеві спокою. Я ждала на новий вірш, прочиту вала його в десяте сама і з дру гими та захоплювалася його змі стом і формою. Кожний з них був для мене наче новим об’явленням і новим наказом, чимсь далеко більшим за саму поезію. To-ж ко ли я стрінулася з Оленою Телі гою, я зразу запитала її, які в неї нові вірші, бо з приводу війни ,,Вісник“ перестав виходити і не було змоги їх друкувати. Вона була очевидячки врадувана, що я знаю й ціню її друковані вірші, але якось нерадо говорила про свою творчість, а на мої настою вання сказала: ,,як у такий час писати вірші!“ Хто переживав часи т. зв. пер шої еміграції 1939— 1941 pp., той знає, що був це час трагічно го роз’єднання українського на ціоналістичного світу, а водно час — час великих надій на — здавалося — близьке здійснення наших найгарячіших бажань. Це роз’єднання обняло з часом всю українську еміграційну громаду, заколотило її і так релятивний спокій, зганяло сон із наших о- чей. Воно захитувало довір’я до найближчих друзів, роз’єднувало тісно пов’язані гурти, а то й ро дини. Воно не оминуло й Олени. ,,Я не в силі тепер написати ні одного вірша“ ■— сказала вона ме ні після тижнів, а може й місяців нашого знайомства. „Часом щось клеїться серед довгої безсонної ночі, але як прийде ранок, а з ним наша нещасна дійсність, все вті кає, як сполохана птаха“. Олена мала свою особливу тех ніку творчости. Як кожний про фан, що вривається в тайники чу жої творчості, я питала її як тво рить вона, чи довго „виношує" свої вірші. Не раз доводилося ме ні бачити надруковані рукописи НАШЕ ЖИТТЯ — БЕРЕЗЕНЬ, 1972 7 Олена Тєліга з чоловіком Михайлом у П одєбрадах U k r a in ia n p o e te s s O len a T e lih a a n d h u sb a n d M y k b a y lo
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
