Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Хрестом розчинив двері до церкви. Рис. О. Ванчицька світла людських свічок, пуста ти ша його сповнилася радісним спі вом хору, небо, немов зрадівши, засяло зорями і ввесь світ напов нився великим урочистим гимном Воскресіння. Радісно дзеленькали дзвіночки на стовпі біля церкви. Не було дзвіниці, що колись у такі хвили ни гриміла дзвонами й сяяла бар вою світел. Не було дзвонів, ве личних дзвонів, що сповіщали ра дість Воскресіння в далекі просто ри. Та були дзвонарі і вони вміло творили радісний дзвін із малих дзвіночків на стовпі біля церкви, і під спів їх линули в небо й про стори воскресні гимни хору й на роду. Тиха ніч не тушила свічок у руках людей; вони тримали їх, як невгасний вогонь своєї віри та разом із зорями на небі творили одну сяючу радість неба й зем лі... У дзвіниці, перед закритими цер ковними дверима, отець Симон підніс догори хрест і врочисто о- повістив таке давно нечуте, доро ге і вічно-знайоме: „Христос во скрес із мертвих... “ Хрестом розчинив двері до церкви. Радісну оповість підхопив хор і могутнім співом поніс вели ку вістку над морем народу в уро чисту тишу Святої Ночі. — Нехай воскресне Бог і роз віються вороги Його...“ — про лунало в тиші ночі. — „Христос воскрес із мертвих смертю смерть подолав1'... •— ра дісно заспівав хор. Розкрилися двері церкви і сильне світло онов леною радістю залило входячих до неї людей. Тричі вітав отець Симон народ і тричі здригалася церква від гро мової відповіді з тисячних грудей. А тоді отець Симон зійшов до людей. Повільно й тихо вклоняю чись до всіх, із кадилом повним пахощів ладану, він ішов у най дальші кутки великої церкви, як символ походу у світ до народу, щоб сповістити скрізь радісну вістку: „Христос Воскрес!“ — Воістину воскрес! •— відпо відали, розступаючись люди, вкло нялися і з любов’ю дивилися на світлу постать свого знаного ба тюшки, отця Симона. А він, здавалось, не чув біль ше ні своєї ходи, ні самого себе, не жив більше цим ЛЮДСЬКИМ ЖИТ ТЯМ, лише чув одну велику ра дість у своїй душі, радість яка могутньою хвилею охоплювала його всього і виливалась у два короткі слова: •— Христос Вос крес! І він ніс їх своєму народо ві... А в одному кутку, загублена в натовпі народу стояла його дочка Ірина. Вона не бачила батька за стіною людських плечей, що тісно окружили її, лише чула час-від- часу його знайомий голос. Але ось люди розступилися і просто перед нею з’явився в і н. Уклонявся, кадив і говорив ра дісно і тихо, немов до неї самої: — Христос Воскрес! У блакитно-сяючих ризах, із квітами і трикірієм у руках, огор нутий хмарою пахучого ладану з кадила, з дивним надземним сяян ням на блідому лиці, він здавався Ірині ке її батьком, а символом віри духа його, що переможно з’явився перед нею у своїй най більшій красі... ...Перед її очима стає раптом ліс... За возом, повним дров, босий, оббризьканий грязюкою іде... Цей самий чоловік... І наспівує церков ні псальми... ...А ось він зігнутий над хідни ком, поміж купою каміння, за мащений пилюгою і глиною, насу нувши низько на очі кашкет, мо стить хідники... Люди проходять байдуже і знайомі не хочуть по мічати, а часом ще хтось штовхне, немов спіткнувшись на камінь... ...А це знов стривожений посе ред грязюки, з відстобурченими за пазухою грошима, спішить роздати їх людям, щоб не були вони в нужді, спішить не дивля чись на тривогу над містом, гур кіт ворожих літаків і гарматні стріли наступаючого фронту... Та кий марний, убогий і збитий жит тям... І такий великий у своєму терпінні й чесноті... ...І ось тепер... Той самий доро гий її батько... У світло-блиску чім уборі, з квітами й свічками в руках... Сяючий радістю, повний сили і краси! ...Такий, як колись, давно... Та ж борода, тільки засрі блена сивиною... Те ж шовкови сте, лише біле від сивини волос ся... Коли б не та сивина, що не мов освічує його тепер, здавало ся б, нічого не сталося... Ось та ж сама тиха радісна усмішка... Ті ж теплі, сяючі любов’ю очі... Зворушено, крізь сльози, Ірина дивиться в батькове дороге лише, сповнене тепер якимсь далеким від неї сяянням, і у відповідь шепче йому чудесний привіт. — Воістину воскрес!... — І чує в серці те чудо... І хочеться їй раптом упасти на коліна і покло- НАШіЕ ЖИТТЯ — БЕРЕЗЕНЬ, 1972 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
