Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
споконвічна! Руками нашими оброблена, потом нашим, сліз- ми скроплена. Чому карають синів наших? І враз гострим ножем прошив біль його серце. Згадав бо як приїхали по найстаршого сина серед темної ночі. Вантажне ав то чекало на дворі, а покійна його жінка підглянула, що в авті ще хтось є. Коли в метуш ні вантаження відхилилась за віса, пізнала трьох молодших синів. Двох взяли зі Львова, а третього сина з сусідного села, де пристав. Повезли всіх чоти рьох одним автом на схід. Чи живуть? Він зняв руки. Ох, щоб та свята кров не пролилась на дармо! Господи!- прошепотіли його уста. Щоб я ще своїми старими очима побачив вільну Україну! У хаті чекали. Хату залягала раз смертельна тиша, то знов вибухали сміхом і жартами. Кожен був насторожений і чуй ний. Та ось прийшов очікуваний знак. Добрий, щасливий знак! Камінь зісунувся з сердець. Всі відітхнули, очі заясніли і звер нули їх на команданта. Він оки нув оком і спинився на Михай- лі. — Ви дядьку, йдіть тепер скооо до нього, сказав тихо. — І візьміть дещо, додала Оленка, бо в нього вже по святах. Командант вийшов і все мит тю розійшлося. Тихо й непо мітно, бічними вуличками. Ми хайло почекав, аж усі пішли, а тоді взяв пляшку і ще щось там і пішов до сусіда. Тоеба було його забавити й упоїти, щоб не мав охоти того вечора виходи ти на вулицю. Він сусід та й: один не смів знати, що робило того вечора село. За кілька годин повеонулись. Слава Богу, щасливий вечір! Коли нарід вертався з церкви на Різдво, лежав сніг на полях і дорогах. Лише дорогою за рі кою попід ліс неначе весілля вночі проїхало. Стирчали голі грудяки без снігу, здоптані й пооббивані, якби Бог зна, що там діялося. Та ніхто з одно сельчан не питався, ЯЧІ не ди вувався, а чужі бічними доро гами не їздять. Тепер прямували нею дві жі ночі постаті. Закутані у грубі хустки. Здавалось, що йдуть у сусіднє село? Ні, у протилеж ному напрямку від новосілець- кої дороги. Там стояла вели чезна, багацька стодола. Олен ка зручно відчинила двері, що засувались на засув і‘впустила другу жінку перед себе. У стодолі була темрява. Па хло соломою і порохом. Обі жінки минули засік, Олена ви тягнула збоку сніп. І ось по казалась одна, друга скриня, а тут цілий ряд їх. Деякі з них замкнені, але другі в поспіху відкриті й поскидані. Треба бу ло це все упорядкувати. Оленка давала вказівки. Тут обережно, бо це скляні ба- ньочки. А це сама йодина, цьо го не треба перекидати інши ми ліками. А ось перевязки, майже нічого не лишилось. Тут саме білля, я знаю. -і Скооо порядкували жіночі руки. Не було часу вчора в тем ноті поскладати все на місце. Але Оленка цього пильнує. Бо так, то й напотемки видасть, що потрібне. А тепер бачить, що треба доповнити. І користає з кожної нагоди, щоб сюди за бігти. Хоча в день воно незруч но, але в таке свято люди не, вештаються по дорозі. в Вона зголосить команданто- ві, що все в пооядку. Він уже давно тут не був, ще з часів полонених. — О так, ще з того часу. І вона починає оозкязувати жін ці, шо сьогодні впеоше тут із нею ґтоеба ще когось впоора- дити), як то воно було з тими полоненими. Коли почали йти я тзбооу з-під Хол^я. обдеоті й голодні, тоді в Петоа хаті зпобили для них станиню. А тигЬ уже шялів сепед них. Ба гато з них скінчили тяки в йо го хяті. Хлоптті вивозили Tnvrra вночі ц ліс, тцоб не знадити Пе- тпа. бо ж за кусник хліба по лоненому — куля. — І тоді заразилась Петрова жінка, що ходила коло хворих, а разом із нею пішло й двоє їхніх дітей. Від того часу Петро не той став. Зовсім віддався справі. Він наш командант. Йо го ніхто не вибирав, але це за раз видно, хто вміє розказува ти і той стає командантом. Ко ли він скаже піти в ліс, ми всі підемо. — Візьміть і мене з собою, — сказала жінка тихо. — Ви за старі, ліс приймає тільки молодих. — Чи думаєш, Оленко, що старі не вміють вмерти за спра ву? — Так, уміють, але ми не йдемо в ліс, щоб вмерти, лише іцоб вибороти життя. Так, ви бороти й закріпити життя для України! Жінки скінчили роботу. О- ленка розглянулась обережно через дірку в дверях, чи немає нікого на дорозі й обі жінки вийшли. Сутеніло. Швидкою Рходою вони вийшли на гости нець. Розмова продовжувалась. — Із цим чужинцем ми вже дамо собі раду, — сказала О- ленка, — його кінець уже не довгий. А той, що надсуваєть- ся — страшніший, з ним буде важка розправа. Коли б мені поийшлось станути віч-на-віч із ним, я йому сказала б: — Не вирвеш Бога з сепття, ані любови до нашої землі, бо на те не маєш сили. Не випу- баєш лісів, ані не знишиш пло дів земних, бо в и п о с т у т ь flnvri. Не мордуй людей, бо хоча й гинуть міліони, то народу не знищиш. — Девяднадцять літ тобі, дівчино, — сказаля стяпша жін ка задумливо. — Звідкіля в те бе той розум і та відвага? — Гого, D03VM ппиходить то ді, коли смеоть в очі зяглядяе! А нам вона неоаз уже загляну ла в вічі. Та я не ж у п ю с ь . коли я впаду, то на моє міспе поийде Оля, а коли Оля впяде, тоді поийде Ганя і ми не скінчимось. Нас загартували сталею й го лодом і ми вміємо видепжяти. А коли згинемо. то по няс ПОИ- йдуть другі. Бо ми нескінчені. Марія Б, НАШЕ ЖИТТЯ - СІЧЕНЬ, 1953 ■i-U J Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
