Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
споконвічна! Руками нашими оброблена, потом нашим, сліз- ми скроплена. Чому карають синів наших? І враз гострим ножем прошив біль його серце. Згадав бо як приїхали по найстаршого сина серед темної ночі. Вантажне ав то чекало на дворі, а покійна його жінка підглянула, що в авті ще хтось є. Коли в метуш ні вантаження відхилилась за віса, пізнала трьох молодших синів. Двох взяли зі Львова, а третього сина з сусідного села, де пристав. Повезли всіх чоти рьох одним автом на схід. Чи живуть? Він зняв руки. Ох, щоб та свята кров не пролилась на дармо! Господи!- прошепотіли його уста. Щоб я ще своїми старими очима побачив вільну Україну! У хаті чекали. Хату залягала раз смертельна тиша, то знов вибухали сміхом і жартами. Кожен був насторожений і чуй ний. Та ось прийшов очікуваний знак. Добрий, щасливий знак! Камінь зісунувся з сердець. Всі відітхнули, очі заясніли і звер нули їх на команданта. Він оки нув оком і спинився на Михай- лі. — Ви дядьку, йдіть тепер скооо до нього, сказав тихо. — І візьміть дещо, додала Оленка, бо в нього вже по святах. Командант вийшов і все мит тю розійшлося. Тихо й непо мітно, бічними вуличками. Ми хайло почекав, аж усі пішли, а тоді взяв пляшку і ще щось там і пішов до сусіда. Тоеба було його забавити й упоїти, щоб не мав охоти того вечора виходи ти на вулицю. Він сусід та й: один не смів знати, що робило того вечора село. За кілька годин повеонулись. Слава Богу, щасливий вечір! Коли нарід вертався з церкви на Різдво, лежав сніг на полях і дорогах. Лише дорогою за рі кою попід ліс неначе весілля вночі проїхало. Стирчали голі грудяки без снігу, здоптані й пооббивані, якби Бог зна, що там діялося. Та ніхто з одно сельчан не питався, ЯЧІ не ди вувався, а чужі бічними доро гами не їздять. Тепер прямували нею дві жі ночі постаті. Закутані у грубі хустки. Здавалось, що йдуть у сусіднє село? Ні, у протилеж ному напрямку від новосілець- кої дороги. Там стояла вели чезна, багацька стодола. Олен ка зручно відчинила двері, що засувались на засув і‘впустила другу жінку перед себе. У стодолі була темрява. Па хло соломою і порохом. Обі жінки минули засік, Олена ви тягнула збоку сніп. І ось по казалась одна, друга скриня, а тут цілий ряд їх. Деякі з них замкнені, але другі в поспіху відкриті й поскидані. Треба бу ло це все упорядкувати. Оленка давала вказівки. Тут обережно, бо це скляні ба- ньочки. А це сама йодина, цьо го не треба перекидати інши ми ліками. А ось перевязки, майже нічого не лишилось. Тут саме білля, я знаю. -і Скооо порядкували жіночі руки. Не було часу вчора в тем ноті поскладати все на місце. Але Оленка цього пильнує. Бо так, то й напотемки видасть, що потрібне. А тепер бачить, що треба доповнити. І користає з кожної нагоди, щоб сюди за бігти. Хоча в день воно незруч но, але в таке свято люди не, вештаються по дорозі. в Вона зголосить команданто- ві, що все в пооядку. Він уже давно тут не був, ще з часів полонених. — О так, ще з того часу. І вона починає оозкязувати жін ці, шо сьогодні впеоше тут із нею ґтоеба ще когось впоора- дити), як то воно було з тими полоненими. Коли почали йти я тзбооу з-під Хол^я. обдеоті й голодні, тоді в Петоа хаті зпобили для них станиню. А тигЬ уже шялів сепед них. Ба гато з них скінчили тяки в йо го хяті. Хлоптті вивозили Tnvrra вночі ц ліс, тцоб не знадити Пе- тпа. бо ж за кусник хліба по лоненому — куля. — І тоді заразилась Петрова жінка, що ходила коло хворих, а разом із нею пішло й двоє їхніх дітей. Від того часу Петро не той став. Зовсім віддався справі. Він наш командант. Йо го ніхто не вибирав, але це за раз видно, хто вміє розказува ти і той стає командантом. Ко ли він скаже піти в ліс, ми всі підемо. — Візьміть і мене з собою, — сказала жінка тихо. — Ви за старі, ліс приймає тільки молодих. — Чи думаєш, Оленко, що старі не вміють вмерти за спра ву? — Так, уміють, але ми не йдемо в ліс, щоб вмерти, лише іцоб вибороти життя. Так, ви бороти й закріпити життя для України! Жінки скінчили роботу. О- ленка розглянулась обережно через дірку в дверях, чи немає нікого на дорозі й обі жінки вийшли. Сутеніло. Швидкою Рходою вони вийшли на гости нець. Розмова продовжувалась. — Із цим чужинцем ми вже дамо собі раду, — сказала О- ленка, — його кінець уже не довгий. А той, що надсуваєть- ся — страшніший, з ним буде важка розправа. Коли б мені поийшлось станути віч-на-віч із ним, я йому сказала б: — Не вирвеш Бога з сепття, ані любови до нашої землі, бо на те не маєш сили. Не випу- баєш лісів, ані не знишиш пло дів земних, бо в и п о с т у т ь flnvri. Не мордуй людей, бо хоча й гинуть міліони, то народу не знищиш. — Девяднадцять літ тобі, дівчино, — сказаля стяпша жін ка задумливо. — Звідкіля в те бе той розум і та відвага? — Гого, D03VM ппиходить то ді, коли смеоть в очі зяглядяе! А нам вона неоаз уже загляну ла в вічі. Та я не ж у п ю с ь . коли я впаду, то на моє міспе поийде Оля, а коли Оля впяде, тоді поийде Ганя і ми не скінчимось. Нас загартували сталею й го лодом і ми вміємо видепжяти. А коли згинемо. то по няс ПОИ- йдуть другі. Бо ми нескінчені. Марія Б, НАШЕ ЖИТТЯ - СІЧЕНЬ, 1953 ■i-U J Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
