Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Оксана КОБЕЛЕЦЬКА ВИШНИХА Закінчення. Початок у числі за вересень, листопад, грудень, січень. Приїхати до своєї „найщасливішої” дру жини Павло Михайлович зможе лише ЗО грудня під Новий рік, але ж зустрічатимуть вони 1944-й разом! Ще крокує по землі війна, ще відкличуть письменники Вишню через місяць до Москви і доведеться знову чекати до кінця квітня, поки остаточно з’єднається сім’я і виїде на Бать ківщину. Ще доведеться щось розпродувати, перепродувати, щоб підлікувати чоловіка і допомагати йому й дочці прожити в тій Москві; ще чекати й чекати, поки доб’ється Вишня для неї перепустки, ще багато всього-всякого по переду - не біда. Головне - вистояла, не зламалася - дочекалася! „Життя прожите і в той же час починається. Яке щастя чекає мене скоро, скоро...”, - ось новий девіз її життя. Він по роджує нові мрії, творчу наснагу. Ще, скажімо, 25 грудня 1943, відмовляючи дочку йти мате ринським театральним шляхом, вона зі смутком пише про свою професію: „...вір мені, що це дуже важкий шлях. Я хочу тобі лише щастя, а театр його рідко дає без гіркоти та важких образ”. А вже на початку лютого з радістю сповіщає чоловікові, що в Раненбурзі її призна чили головним режисером театру і ділиться з дочкою новими сокровенними планами: „У мене зародилася мрія створити камерний театр - маленьку трупу, але з людей дійсно люблячих мистецтво, що віддалися йому всією душею... Чогось хочеться творчого після стільки років скніння без справжньої роботи” (10.02.44 p.) І одразу в своєму театрі береться до постановки „Хозяйки готелю” К. Гольдоні, над якою працює до самого від’їзду. Її вже не лякають ніякі труднощі, аби лиш швидше летів той гемон ський час останніх місяців розлуки: „...я хочу як можна швидше до тебе, швидше в будь-який свій куток. Це нічого, що холодно, що нема світла, нема води - „дрібниці” все. Я і без світла живу, а води багато і з неба капає - все можна перенести, тільки бути разом” (27.02.1944 p.). У кінці квітня 1944 р. родина переїжджає до столиці України Києва, де й оселяється попервах на вул. Леніна, 68-у довоєнної побудови будинку письменників „РОЛІТ”, а з 1952 р. переселяється у нове помешкання на вул Червоноармійській, 6. Так починається останній 12-річний етап їхнього спільного життя. На театральну сцену Варвара Олексіївна більше не повернулася (франківці не взяли її до складу трупи, очевидно, ще сильно діяв страх відповідальносте перед „органами”). 30 квітня 1944 р. В. Маслюченко отримує повідомлення з СРПУ про офіційне призначення її „на посаду літературного секретаря члена СРПУ тов. Вишні”. Усе тепло душі, енергію і наснагу віддала вона праці задля рідної людини. їздила з Павлом Михайловичем у різні поїздки, пильнувала за станом здоров’я, постійно приймала в домі друзів та соратників, літераторів, вчених, мист- ців, приїжджих. Та, найголовніше, пильно гля діла, аби не загубилося більш „ні титли, ні коми” з творчого доробку письменника, берегла кожне словечко, що породжував геніяльний розум. Так, скажімо, кожного разу, коли Остап Вишня напрацювавшись залишав кабінет і йшов відпо чивати, Варвара Олексіївна негайно бралася за... прасування! Всі списані папірці, чернетки, що їх зібгавши, викидав мистець, вона любовно зби рала, ретельно вирівнювала гарячою праскою, розкладала по теках. Завдяки їй було збережено унікальний матеріял для дослідників, який дає можливість зазирнути в глибінь творчого про цесу літератора. Так само ретельно стежила вона за підбіркою усіх видань О. Вишні та літера турознавчих матеріялів про нього. А коли Спіл ка письменників виділила гумористу машину, що чи не найбільше від усіх роз’їжджав по найвіддаленіших районах із виступами перед людьми, Вишниха відважно взялася за кермо, виконуючи роль особистого водія. Скільки іскрометних усних гуморесок-оповідей про ті поїздки з ’явилося у її та Павла Михайловича виконанні! Аж розлягався регіт, коли розпові дала Варвара Олексіївна, як доводилося їй „управлятися” з тим залізним конем. Усяко бувало в їхньому далеко не глад кому подружньому житті, але веселий жарт, дружня щира усмішка залишалися найголов нішим супутником. Сміх жив у обох як не від’ємне ціле їхнього єства. То була суть став лення до життя, своєрідний спосіб мислення, як Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
