Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Справді, збереглися теплі спомини про сестру, подругу, актрису. Зокрема, й про її фатальну останню виставу, у якій словесна партія її героїні Софії так трагічно наклалась на життєву розв’язку її власної долі. Ось як згадувала про цей день щира подруга Марії Карпівни, друга дружина Івана Карповича Софія Тобілевич: „Того вечора ніщо не віщувало нам цього тяжкого, непоправного лиха. Йшла „Безта ланна”, Марія Карпівна, яка грала роль Софії, прийшла до театру, як завжди, трохи завчасно і нічого про свою недугу нікому не говорила. Спектакль розпочався, і все неначе йшло гаразд. Раптом, зайшовши за лаштунки (того вечора я не брала участі в спектаклі), я почула, що Панас Карпович, завжди спокійний і врівноважений, схвильовано давав розпорядження помрежу прискорити спектакль. Я дуже здивувалась. Такого раніше ніколи не траплялося. „Що таке сталося?” - питала я в акторів, які стояли за лаштунками. Вони теж дивувалися і нічого не знали. Трохи пізніше ми всі довідалися про причини хвилювання Саксаганського. Виявило ся, що під час якоїсь сцени Софії з Гнатом (його роль грав П. Саксаганський - JI. К.) Марія Карпівна сказала йому, що їй чогось дуже нездужається, але що спектакль вона може до вести до кінця. Велика сила волі й майстерності артистки допомогла їй грати на сцені так, що ніхто з публіки нічого не помітив. Актори, крім Саксаганського, теж нічого не помітили. Але в останній сцені, у розмові Софії з Гнатом, Маша прошепотіла Саксаганському: - Панасочку, я вмираю. В неї ще вистачило сили вибігти за лаш тунки, тікаючи від розлютованого Гната, як слід було по ролі. За лаштунками Марія Карпівна знепритомніла. У такому стані Саксаганському довелося винести її на сцену. Трудно сказати, що робилось у нас за лаштунками, коли завіса нарешті впала. Десь узялось аж троє лікарів. Довго не могла опритомніти Марія Карпівна, а коли прийшла до тями й заговорила, всі ми, присутні, зраділи. Панас Карпович відвіз Марію Карпівну до її мешкання, а ми з Іваном Карпо- вичем поїхали слідом за ними. Всю ніч ми не відходили від бідної Маші. З нами був і лікар, але врятувати її вже не пощастило. Передчасна смерть зламала таке потрібне для українського театру молоде життя. Не стало водночас великої артистки і доброї для всіх нас людини, сестри, друга. Для братів це був подвійний удар: вони втратили улюблену, дорогу сестру і знамениту драматичну артистку, якої після неї, вважаючи на її чудовий оперний голос, повний драматизму й почуття, вже ніколи не бачила українська сцена”. Панас Карпович Саксаганський ще більше конкретизує спогади невістки: „Третій дзвінок - і п ’ятий акт почався... Вийшла. Передати той тон, ту тугу безконечну, що виливалася у кож ному її слові, неможливо. „Боже, я з ума зійду!.. Ой, серце моє бідне, не бийся в грудях, перес тань краще битись, щоб не дожила до того, що ти мені віщуєш”, - шепоче М арія, що виконує роль Софії. Чую, як мороз охоплює й мене... А ртистка збирає всі свої сили, її б ’є пропасни ця... Чується останній крик людини, що замер зає: „Ай!” - і артистка скінчила свою роль...” Ці розповіді свідків дочасного згасання актриси щ оразу спливають на пам ’ять, коли відвідую степовий пантеон родини Тобілевичів. М арії Карпівні було тільки 36 років. Згадується тут і потужно мічене оголеністю сприйняття тієї втра ти, якимось сум ’яттям думок, що проектуються загалом у світ людей, поезія мого сучасника П етра Селецького „Востаннє” . М. Садовській-Барілотті . . . / доки ви захоплення вдавали, І доки з себе корчили знавців, Ця жінка грала. Ні, вона не грала, Вона жила — в життя наприкінці. І ви, душею ниці і нужденні Службовці, казнокради й холуї, Чи ж відали, що то не мізансцени, Що то - хвилини величі її? Її народ із попелу повстане, Із ним її свобода вознесе... Та жінка знала: Все це їй востаннє, Ще слово, жест, іще сльоза - і все! Чи ви змогли б, чи ви отак зуміли б - Ту найдорожчу, ту останню мить Віддати іншим? Скільки треба сили! Це вже не п ’сса, Це життя болить. ...Вона померла. Не журімось, браття!
Page load link
Go to Top