Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
бажання здійснилися, причому деякі з найкра щих поетів нашої доби - такі як Ліна Костенко - крім лірики, пишуть і на громадські теми. Коли йдеться про громадську та політичну тематику, то відомо, що Леся поділяла ідеї та ідеали радикалів, журилася долею свого поне воленого народу, ганила його за рабську покору, кликала до боротьби. І усім знайомі такі її вірші, як „Досвітні вогні”, де вона кличе: Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Година до праці настала! Або її славні рядки з вірша „Товаришці на спомин”: ...тільки той ненависти не знає, Хто цілий вік нікого не любив! Завважмо, що цей останній вірш Леся на писала в липні 1906 року, за рік після того, як було надруковано цикл „Невільничі пісні”, спов нений такого громадського почуття гніву, що викликало у Франка відому оцінку Лесиної муж- ности: мовляв, „ся хвора, слабосила дівчина тро хи не одинокий мужчина на всю новочасну со борну Україну”. В цьому циклі є дуже гіркий, саркастичний вірш про слов’ян із їхньою раб ською психологією та поведінкою - „Slavus- Sclavus” (Слов’янин - раб). Звичайно, Леся мала тут на думці в першу чергу українців. Ось як цей вірш звучить: SLAVUS-SCLAVUS Слов ’янщина! - який величний гук, Який широкий і містично темний. І скільки літ і як багато рук Для неї будували храм таємний. А що ж величної Слов ’янщини сини, Німої матері проречистії діти, Між людьми чим прославились вони? Чим похвалитись їм, з чого радіти? Дивітеся: з них кожний, як один, Що світ би здержав на плечах здорових, Міцний, як дуб кремезний, слов ’янин Покірно руки склав в кайданах паперових, Та раз у раз поклони низькі б ’є Перед стовпом, короною вінчанним, Порфірою укритим, стовп той є По праву спадщини царем названий. І кожний весь в крові, в сльозах його лице, Троїстая нагайка тіло крає, А він, ховаючись, плете сильце І братові під ноги простирає. Колись, бувало, сильний чуженин Слов ’ян-рабів виводив на майдани, - Тепер, куди не глянь, усюди слов ’янин На себе самохіть кладе кайдани, І кажуть всі: варт віл свого ярма, Дивіться, як покірно тягне рало! Ні, ймення слов ’янина недарма Синонімом раба між людьми стало! Можливо, що вірш „Товаришці на спомин” Леся написала як відповідь чи протилежність до Slavus-Sclavus: Нехай же ми раби, невільники продажні, Без сорому, без чести, - хай же так! А хто ж були ті вояки одважні, Що їх зібрав під прапор свій Спартак?.. Тут мимохіть виникає спогад про недавні події в Україні, коли „одважні вояки” УПА й Ди візії „Галичина” боролися за незалежну Україну. Тепер погляньмо, яка тематика привертала Лесину увагу в її листуванні з Драгомановим, Маковеєм, Павликом та іншими діячами тієї доби. Це: 1. мовне питання; 2. українська літе ратура й критика; 3. націоналізм і патріотизм; 4. галичани і наддніпрянці (чи українці, як вона каже); 5. малоросійство, брак самоповаги; 6. по літичний розбрат. Жіноче питання її менше ціка вило, але побачимо, що вона писала й з цього приводу. Почнемо з мови. На побутовому рівні, пи ше Леся, далеко не всі представники української інтелігенції користуються українською мовою: „Тепера більшість людей у нас боїться живої мови, бо вона не дає їм спати спокійно і нагадує, що час би вже раз почати жити, а не то, що у сні бавитись якимись туманними мріями” (ст.154). Сьогодні, як знаємо, для багатьох інтелі гентів в Україні небажання вживати рідну мову при спілкуванні пояснюється трохи інакше: не хочуть мати вигляд „некультурних селюків” і тому воліють розмовляти на „общепонятном”. Сама Леся змалку вдома говорила україн ською мовою, а коли їй довелося писати листа до Лідії Драгоманової-Шишманової, доньки Ми хайла Драгоманова, яка виростала в Болгарії, де її батько викладав в університеті, вона казала: „...насамперед стоїть фатальне „язикове питан ня” - якою мовою провадить нам розмову? Та я так гадаю: по-болгарськи не вмію, по-французь- ки не звикла, по-московськи не хочу (бо теж не звикла), отже, як почала, так вже і кінчатиму” (177). Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top