Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Постанову почати слідство в її справі, а саму художницю ув’язнити у тюрподі 4 червня 1937 року прийняла оперуповноважена 4-го відділу УҐБ НКВД УРСР Пера Ісаківна Ґольдман. У різні роки за її по становами ОРГАНИ загребли Остапа Вишню, Олеся Досвітнього, Костя Котка, Івана Лакизу, Олексу Слі- саренка, а 2 листопада 1936 року й самого Михайла Бойчука. Пера Ґольдман була нестара: вона наро дилась у березні 1901 року в родині дрібного торгівця на Чернігівщині. Як водилося серед енкаведистів, мала нижчу освіту, в органах працювала з 1922 року. Зробила добру кар’єру, — 1946 року була майором держбезпеки. Під час “истребления чекистских кад- ров” відбулась переляком. У ті дні думки Софії розривалися між долею сина, якого її арешт лишав напризволяще, і чоловіка. Незадовго перед тим, 22 травня відбувся останній зафіксований його допит. Слідчу комедію закінчили, — справи Бойчука й інших в’язнів лежали готовенькі, чекаючи на рішення Військової колегії Верховного суду СРСР і “законне” оформлення розстрілу. Суд відбувся, і невдовзі його розстріляли. Відтак щупаль ці ненаситного НКВД вивільнилися, зголодніла істота прагла нових жертв, і однією з них якраз і стала про фесорка художнього інституту Софія Налепінська- Бойчук. Ще цілий тиждень вона ходила собі по світі, не відаючи нічого про те, що в конторі її долю вже вирішено. Молох був невблаганний. Нічні гості прийшли по неї 12 червня. Вулицю кілька разів перейменовували (тепер вона Банкова), але протокол трусу відтворив назву, можна сказати, символічну: людину арештували на вулиці Комуністи чній, 12. У неї вилучили одну пачку листування (10 чи 100 листів — невідомо; все одно усе спалили) та 6 книжок, назви яких переписувати співробітникові УҐБ Швадському було ніколи. Йому було не до того. Тієї самої ночі відбувся перший допит. І слід чі, й ув’язнена мали відбути неминучі формальності. Ішлося про одержання анкетних даних. Софія Олек сандрівна відповіла, що викладала в різних мистець ких інституціях — у Миргороді й Києві. Гімназію закін чила екстерном, потім — “школу сприяння мистецт вам” у Петербурзі. Коли її запитали про національ ність, Налепінська відповіла: “Українка (батьки поляки)”. Енкаведисти чудово знали, що вона полька, знали й те, що навчалась у Франції. Не дурно її слідчий, старший лейтенант Ліфар, начальник 3-го віділення IV відділу УҐБ, 27 червня написав, а на ступного дня пред’явив ув’язненій професорці зви нувачення в тому, що вона “була членом контррево люційної української націонал-фашистської організації і провадила шпигунську роботу на користь іноземних розвідок”. Це писали всім, хто мав нещастя коли- будь побувати за кордоном. Завідому дурницю затвердив помічник начальника IV відділу УҐБ мо лодший лейтенант Давид Перцов. Мучили її півроку. Коли в’язень не давав по трібних зізнань, а визначені соціялістичним законом терміни перебування під вартою минали, слідчі му- сіли клопотатися (перед президією ВЦВК СРСР, ніяк не менше) про продовження терміну ще на місяць. Софії Олександрівні Налепінській-Бойчук продовжували термін тричі. Спершу до 27 вересня, тоді до 27 жовтня й до 12 листопада. Скільки разів її допитували, достеменно невідомо (протоколів збе реглося лише п’ять), але трималася вона стоїчно. Слідча справа не каже, які тортури до неї застосовували, як саме її мучили. Перед розстрілом її не зфотографували (декому — дуже рідко! — таке робили), й ми ніколи не довідаємся, як страшно вона виглядала. На жаль, невідомо й те, про що міркувала вона, які думки підтримували її в ці місяці. Можливо, вона згадувала слова безсмертного Кампанелли, який 4-5 червня 1601 року з допомогою тюремників дослідним шляхом перевірив на собі теорію свободи волі: “Протягом сорока годин, — згадував він, — мене здіймали на дибі з викрученими руками, і шворки розсікали до кісток моє тіло, а гострий кілок свердлив і роздирав мені сідницю й пив мою кров, — і все це, щоб примусити мене вимовити перед суддями одне-єдине слово. Та я не побажав його сказати, довівши, що моя воля вільна”. Може, саме це. Може, щось інше тримало її на дусі, але лишається фактом, що вона витримала те, чого не витримували чоловіки. З-поміж в’язнів майже ніхто не знаходив у собі стільки сили. Софія Налепінська витримала все. Допитували щоразу двоє. Начальник III від ділення IV відділу УҐБ НКВД старший лейтенант Ліфар і начальник районового віділення сержант Миненко. Строго кажучи, хто з них сидів на про токолі, неясно, — правдоподібно, менший за зван ням. Документи, що вийшли з-під його пера, на диво безграмотні. “Питербург”, “Ванеция” (причому в тій самій формі двічі), — чого тільки він не понаписував. Зрештою, звідки йому було чути про Венецію! Перший протокол датується 25 червня. Тут Софія Налепінська-Бойчук (1884-1939). “Дереворит" — перед 1927 р. S. Nalepynska-Boichuk (1884-1939): “Woodcut " — before 1927. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
