Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ім. Т. Шевченка, засновник спілки селянських письменників “Плуг”. Комуніст. У 1933 році заареш тований, як “ворог народу”. Замордований у тюрмі в 1934 році. Посмертно реабілітований в 1960-их роках за часів хрущовської “відлиги”. У 1992 році у видавництві “Мартиролог України” накладом у 400 примірників вийшла невеличка книжка спогадів про Пилипенка. У післямові Олександр Мукомела, дослідник творчости Пилипенка, пише про нього, як про “літописця нашої трагічної історії”, людину, що зробила надзвичайно багато для відродження української національної культури і яку сьогодні недооцінюють. І ось у червні цього року в Харкові було відзначено пам’ять Пилипенка саме як видат ного громадського діяча. На відкриття меморіяль- ної дошки численно прийшли представники міської та обласної харківської адміністрації, прийшли письменники, поети, журналісти, викладачі й сту денти університетів. Був принаймні один колишній в’язень сталінських концтаборів, з яким я розмовляла. Було й багато колишніх комуністів — адже в Україні — принаймні у містах — кожний другий сьогодні це або колишній комуніст або комсомолець. Але усіх цих людей привело на цю урочистість щось спільне: почуття приналежности до української нації і бажання пошанувати пам’ять людини, яка жила й творила для добра України. Виступали з промовами — щирими, від серця й більш офіційними. Прийшла черга виступити й мені. І ось що я сказала: Коли я збиралася в цю подорож і думала, що маю сказати про батька, то мені чомусь ішли на думку слова галицького поета Михайла Кураха, написані в пам’ять полеглих січових стрільців: Коли ви вмирали вам дзвони не грали, ніхто не заплакав над вами. Так, думалося, і про батька можна сказати. І ще пригадувалися Шевченкові слова: І не пом’яне батько з сином, Не скаже синові: “Молись! Молися, сину! За Вкраїну Його замучили колись”. Нашого батька теж “замучили за Вкраїну”, і за нього ніхто не молився — ані друзі, які в Бога не вірили, ані ми з сестрою, бо нас малих не вчили вірити й молитися. Тож тепер, нарешті, настав час, коли можемо пом’янути батька й помолитися за нього як слід: “Боже, дай душі його возраду. За життя він Тебе не знав і не любив, але любив людей більше ніж себе самого, готовий був ділитися останнім шматком хліба, останньою сорочкою. Готовий був віддати за них своє життя — і віддав — отже жив по-Божому, сам того не усвідом люючи. І мріяв про майбутнє людське братерство, жив і працював для цього, тільки помилявся, думаючи, що цього можна осягнути революційним насильством і кров’ю. Прости йому, Боже, цю помилку, бо вона йшла з розпуки, коли в серці “клекоче гнів”, а розум “кипить” і заважає бачити суть людського існування. Не суди його, Боже, за те, що, йдучи за своїми переконаннями, брав участь у колективізації, яка привела до загибелі мільйонів селян, селян, яких він так любив. У душі він був люблячою, співчутливою людиною. Тобі, Боже, відоме його серце. Ти знаєш, як він вряту вав від голоду селянку, що втекла з села й блукала вулицями Харкова того голодного 33-го року. Ти бачив, як він затулив своєю широкою спиною розбите вікно у вагоні, щоб захистити від протягу молоду матір з дитиною, і у висліді дістав запалення легенів. Ти знаєш, як він подарував бідній прибиральниці ордер на пальто, якого сам не мав. І ще багато прикладів батькової жертвен- ности можна б згадати, але Ти, Боже, усе знаєш. Отже, молюся до Тебе, Боже, будь ласкавий до цієї чудової людини, чудового батька, громадського діяча, відданого українській справі, людини чесної, яка не лукавила ні в чому ні з ким. Помолімся за його душу, вона того заслужила. І помолімся також за інших, таких, як він, його однодумців, тих, хто щиро вірив у ідеал бра терства, але йшов до нього мильним шляхом. Пробач їм, Боже, як і ми їм пробачуємо. Амінь”. Люди плакали, дехто хрестився. А дехто скривився: мовляв, чого вона згадує батькові “гріхи”, як на сповіді? Навіщо згадує про колективізацію, участь у компартії — це краще соромливо замовчувати. Проблема “батьків і дітей” — яка вона складна й болюча! Хто знає, скільки сьогодні в Україні дітей стоїть перед цією проблемою. Та й не тільки в Україні. Ось недавно в американській газеті були надруковані спогади однієї жінки: її батько був поліцаєм, а це були 60-ті роки, коли американська молодь демонструвала проти війни, а поліцію називали свинями. Ця молода американка виростала, боячись признати ся, ким працює її батько, і щойно тепер вона перестала цього соромитися, навіть гордиться, що батько втримував порядок. Це, звичайно, приклад не аналогічний нашому, лише він ілюструє почування дитини у середовищі, яке негативно дивиться на певне заняття чи переконання. В Україні роками комунізм був державною приму совою ідеологією, і раптом усе змінилося: діти розгублені. Це їм, а не їхнім батькам, доведеться крокувати з минулого у майбутнє — ця путь нелегка. Побажаймо їм щастя. Харків, 21 червня 1998 р Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
