Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ім. Т. Шевченка, засновник спілки селянських письменників “Плуг”. Комуніст. У 1933 році заареш тований, як “ворог народу”. Замордований у тюрмі в 1934 році. Посмертно реабілітований в 1960-их роках за часів хрущовської “відлиги”. У 1992 році у видавництві “Мартиролог України” накладом у 400 примірників вийшла невеличка книжка спогадів про Пилипенка. У післямові Олександр Мукомела, дослідник творчости Пилипенка, пише про нього, як про “літописця нашої трагічної історії”, людину, що зробила надзвичайно багато для відродження української національної культури і яку сьогодні недооцінюють. І ось у червні цього року в Харкові було відзначено пам’ять Пилипенка саме як видат ного громадського діяча. На відкриття меморіяль- ної дошки численно прийшли представники міської та обласної харківської адміністрації, прийшли письменники, поети, журналісти, викладачі й сту денти університетів. Був принаймні один колишній в’язень сталінських концтаборів, з яким я розмовляла. Було й багато колишніх комуністів — адже в Україні — принаймні у містах — кожний другий сьогодні це або колишній комуніст або комсомолець. Але усіх цих людей привело на цю урочистість щось спільне: почуття приналежности до української нації і бажання пошанувати пам’ять людини, яка жила й творила для добра України. Виступали з промовами — щирими, від серця й більш офіційними. Прийшла черга виступити й мені. І ось що я сказала: Коли я збиралася в цю подорож і думала, що маю сказати про батька, то мені чомусь ішли на думку слова галицького поета Михайла Кураха, написані в пам’ять полеглих січових стрільців: Коли ви вмирали вам дзвони не грали, ніхто не заплакав над вами. Так, думалося, і про батька можна сказати. І ще пригадувалися Шевченкові слова: І не пом’яне батько з сином, Не скаже синові: “Молись! Молися, сину! За Вкраїну Його замучили колись”. Нашого батька теж “замучили за Вкраїну”, і за нього ніхто не молився — ані друзі, які в Бога не вірили, ані ми з сестрою, бо нас малих не вчили вірити й молитися. Тож тепер, нарешті, настав час, коли можемо пом’янути батька й помолитися за нього як слід: “Боже, дай душі його возраду. За життя він Тебе не знав і не любив, але любив людей більше ніж себе самого, готовий був ділитися останнім шматком хліба, останньою сорочкою. Готовий був віддати за них своє життя — і віддав — отже жив по-Божому, сам того не усвідом люючи. І мріяв про майбутнє людське братерство, жив і працював для цього, тільки помилявся, думаючи, що цього можна осягнути революційним насильством і кров’ю. Прости йому, Боже, цю помилку, бо вона йшла з розпуки, коли в серці “клекоче гнів”, а розум “кипить” і заважає бачити суть людського існування. Не суди його, Боже, за те, що, йдучи за своїми переконаннями, брав участь у колективізації, яка привела до загибелі мільйонів селян, селян, яких він так любив. У душі він був люблячою, співчутливою людиною. Тобі, Боже, відоме його серце. Ти знаєш, як він вряту вав від голоду селянку, що втекла з села й блукала вулицями Харкова того голодного 33-го року. Ти бачив, як він затулив своєю широкою спиною розбите вікно у вагоні, щоб захистити від протягу молоду матір з дитиною, і у висліді дістав запалення легенів. Ти знаєш, як він подарував бідній прибиральниці ордер на пальто, якого сам не мав. І ще багато прикладів батькової жертвен- ности можна б згадати, але Ти, Боже, усе знаєш. Отже, молюся до Тебе, Боже, будь ласкавий до цієї чудової людини, чудового батька, громадського діяча, відданого українській справі, людини чесної, яка не лукавила ні в чому ні з ким. Помолімся за його душу, вона того заслужила. І помолімся також за інших, таких, як він, його однодумців, тих, хто щиро вірив у ідеал бра терства, але йшов до нього мильним шляхом. Пробач їм, Боже, як і ми їм пробачуємо. Амінь”. Люди плакали, дехто хрестився. А дехто скривився: мовляв, чого вона згадує батькові “гріхи”, як на сповіді? Навіщо згадує про колективізацію, участь у компартії — це краще соромливо замовчувати. Проблема “батьків і дітей” — яка вона складна й болюча! Хто знає, скільки сьогодні в Україні дітей стоїть перед цією проблемою. Та й не тільки в Україні. Ось недавно в американській газеті були надруковані спогади однієї жінки: її батько був поліцаєм, а це були 60-ті роки, коли американська молодь демонструвала проти війни, а поліцію називали свинями. Ця молода американка виростала, боячись признати ся, ким працює її батько, і щойно тепер вона перестала цього соромитися, навіть гордиться, що батько втримував порядок. Це, звичайно, приклад не аналогічний нашому, лише він ілюструє почування дитини у середовищі, яке негативно дивиться на певне заняття чи переконання. В Україні роками комунізм був державною приму совою ідеологією, і раптом усе змінилося: діти розгублені. Це їм, а не їхнім батькам, доведеться крокувати з минулого у майбутнє — ця путь нелегка. Побажаймо їм щастя. Харків, 21 червня 1998 р Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
