Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Незабаром у відрах принесли їжу: досить густий пшоняний куліш. Ми, так звані вихователі, розливали куліш черпаком у кухлики і розносили їх дітям, які жадібно з’їдали свою порцію. Нам наказали не давати дітям більше як по одному кухлику, щоб не пошкодити їм після голодівки. Пізніше ми дізнались, що таку порцію куліша дітям давали тричі на день. Це було все, що вони діставали. Немовлятам давали молоко. Няні годували їх з пляшечок. Коло трьох тижнів ми працювали з дітьми. Скоро довідались, що дітей збирали по залізничних стан ціях, куди вони або сами добирались з сіл, або їх кидали на станціях батьки. Нещасних дітей привозили до Харкова, де збірним пунктом був наш поїзд. Перевезенням дітей керували військові, очевидно з військ НКВД. їх помічниками були під літки років шіснадцяти-сімнадцяти, вихованці колонії імени Горького у Куряжі коло Харкова. Ці добре одгодовані і одягнені колишні безпритульники були з дітьми брутальні, кричали на них. Кілька їх було приставлено до нашого поїзду. Одним з обов’язків вихователів було — водити новоприбулих дітей до лазні, де ми їм допомагали купатися, а їх одежа проходила дезинфекцію. Сьогодні, через сорок п’ять років, я з жахом згадую тих голих дітей — їх опухлі ноги і животи. У тому поїзді я вперше в житті близько побачила смерть. Діти умирали по різному. Бувало сидить дитина, а тоді схилить голівку і кінець. Інші умирали довго, з передсмертними судорогами. Немовлята тихенько помирали одне за одним. Ми були прикріплені до певних вагонів і скоро звикли до своїх підопічних. Сумно бувало прийти на чергову зміну і не знайти того чи іншого. Кажуть: ’’помер”. Пригадую двох братів і сестричку, що завжди сиділи, обійнявшись. Старший хлопчик усе прохав, щоб їх не розлучили. Одна дівчинка років восьми збожеволіла. Кричала: ”Не ріжте мене, не ріжте!” її вивели з ваго ну, в неї були зорові галюцинації. Показуючи пальцем в далечину, дівчинка вигукувала: ”Он моя тітонька буряки поле!” — Поривалась бігти. Пригадую хлопчика місяців 10-11, якого звали Коля і який різко виділявся від решти немовлят. В той час, як всі схудлі до краю немовлята виглядали на одне лице, як мініятюрні старички із зморщеними обличчями, і не мали сил рухатися та кричати, Коля був повненький, рожевий і часто кричав на весь голос та випинався. Коли няні брали його на руки, Коля замовкав, але не посміхався, сидів насуплений. Ми не знали, звідки няні взяли, що хлопчика звали — Коля. Можливо, що до його одежі мати причепила записку з іменем, а може якась няня так його назвала. Загадкою було — як цей голубоокий виплеканий хлопчик опинився серед виснажених від голоду дітей. Нам треба було доглядати дітей день і ніч. Для дітей, що були в кращому стані, ми вдень видуму вали якісь заняття. Виводили їх з вагону, садовили на СТЕФАНІЯ ГУРКО ТИША Слухайте, слухайте тишу, тишу, що світом колише, Родяться зорі в небесному морі, світові тиша метрику пише. Слухайте, слухайте тишу, тишу, що грозами дише, Кришаться зорі в небеснім просторі, світові тиша історію пише. Слухайте, слухайте тишу, тишу, що вічністю дише, Падають зорі в безм еж ні простори світові тиша завіщання пише. Слухайте, слухайте, слухайте тишу... землі і розповідали їм щось, розмовляли з ними. Ча сом я питала дітей, як вони опинились на залізнич них станціях. Хтось відповів: ”Ми підводою приїхали”. Другий сказав: ’’Мене мати привели”. Не пригадую, щоб розповідали якісь подробиці. Бідо лахи питали про своїх батьків. Старші діти питали, що з ними буде. Одного дня я принесла папір і кольорові олівці, роздала дітям, щоб писали і малювали, що хочуть. Іронія долі! Кілька дітей написали гасло: "Хай живе Сталін”, а навколо літер намалювали вінки з квітів. Одного дня стався жахливий випадок. Поруч нашого поїзду були товарні поїзди, які звичайно не рухалися. Вдень старшим дітям дозволяли підла зити під поїзд і шукати відлюдного куточка, щоб задовольнити потребу. Раз сталося, що сусідній товарний поїзд раптом зрушив з місця і хлопчикові 12-13 років одрізало обидві ноги. Якось довелось мені з іншими студентами одвозити малих дітей до тимчасового дитячого будинку, що містився в бараках за містом коло Трак торного заводу. Уже стемніло, коли ми трамваєм доїхали до останньої зупинки. Звідти довелось ще добру відстань іти пішки. Було темно і досить холодно. Йшли по якихось дощечках між пустирями і бараками. Малеча скоро вибилась з сил. Діти плакали й питали: "Тітонько, ку ди ми йдемо? Куди ви нас ведете?” А що я їм могла сказати... Тягла чотирьох- п’ятирічних дітей за ручки, а вони бідні спіткалися, не могли йти. Нарешті завела їх до бараку. Що з ними далі сталось, не знаю. Згадувати пережите мені дуже болюче. Але про те, що творилось на Україні в 1933 році всі повинні знати. НАШЕ ЖИТТЯ, ЧЕРВЕНЬ 1978 5
Page load link
Go to Top