Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ДІТИ — 1933 — ГОЛОД ЛЮБОВ ДРАЖЕВСЬКА (Із спогадів — переслано Радіо-Свободою на Україну) У травні 1933 року я була студенткою геолого- географічного факультету Харківського Інституту Професійно-Педагогічної Освіти. Це був час голоду на Україні. По вулицях Харко ва блукали бідні розпухлі від голоду селяни, часом цілі родини. Вони купчились коло крамниць, де мешканцям Харкова продавали хліб по картках. При гадую простягнуту руку високого блідого селянина і слова: "Дайте хлібця хоч на один зуб”. Групи без силих селян сиділи та лежали на тротуарах коло будинків, деякі там і помирали. Півживих та мертвих селян міліція забирала на вантажні авта і вивозила десь за місто. Проте в Інституті наші студенти не говорили про голод, боялись. На обов’язкових політзаняттях пред ставники комсомольської чи партійної організації доповідали про політику партії на селі та про ліквіда цію куркуля, як.кляси. Одного дня несподівано нашому курсу оголосили, що ми всі мобілізовані, занять в Інституті у нас кілька днів не буде. Куди саме ми мобілізовані нам не сказали. Наступного ранку ми зібрались в Інституті і всі разом (коло сорока осіб) під керівництвом комсорга поїхали трамваєм на Харківський вокзал. Нас повели по рейках далеко в бік, на товарну станцію, де на запасних коліях стояли вагони і маневрували паровози. Раптом я почула дивний, ні з чим незрівняний звук: спершу тихий, а в міру того, як ми йшли, — го лосніший. Це було наче виття, чи стогін, чи плач. Ми зупинились перед поїздом, що стояв на запасній колії і складався з пасажирських вагонів. Тоді я зро зуміла, що той дивний звук був хор дитячого плачу, що лунав з вікон вагонів. Коло поїзду стояло кілька чоловіків у військовій формі. Один з них підійшов до нашої групи і коротко сказав, що у вагонах тимчасо во перебувають діти, які мають бути розподілені по дитячих будинках. Ми — студенти — маємо бути "ви хователями”, по двоє на кожний вагон. Частину сту дентів відправили додому, сказавши прийти увечорі на нічну зміну. Я була з тими, що зразу ж приступи ли до праці. Влізши до вагону, я побачила, що на всіх лавках лежали і сиділи хлопці і дівчата віком десь від трьох років до тринадцяти-чотирнадцяти. Всі дуже бліді, деякі надмірно худі, інші — опухлі. Ні постелів, ні пакунків з речами не було. Діти лежали або на голих дошках, або на брудному лахмітті. Багато дітей пла кало, інші спали, деякі виглядали як тяжко хворі: на обличчях шкіра щільно обтягала кістки. Часом діти тулились одне до одного — видно з одної родини. В одному кінці вагону, на кількох лавках було кільканадцять надмірно худих немовлят під догля дом двох жінок у білих халатах. мовні. Знаменним і як же відрадним було, коли під час XVIII Конвенції одна з заслужених союзянок, якої рідня вже від кількох поколінь живе в Америці, висту пила з пропозицією, щоб не вживати окреслення "англомовні”, а заступити його "двомовні” відділи СУА. Якби наша мова в нашій Батьківщині мала відповідну опіку, якби не те, що там стараються її принизити, а то й заглушити, бож вірять, що разом з нею зникне почуття приналежности до українського народу, тоді було б нам байдуже, якою мовою пише й говорить наша молодь. Повідомлення з табору суворого режиму про створення "Товариства оборони української мови" мов блискавкою освітлило нам далеку батьківщину. У її світлі ми побачили нашу країну чудовою, але загроженою темними хмарами, тучею, яка ось-ось заллє, змиє з лиця землі основний атрибут україн ського народу, його солов’їну мову. Тож повідомлення, яке прийшпо до нас — це виклик для нас усіх батьків, а передусім молоді. При добрій волі і зусиллі наша молодь може здобути знання рідної мови. Для цього є по всіх усюдах навіть улітку курси, семінари, табори, з’їзди. Яка ж буде наша відповідь нашим братам не тільки у Мордовії, але по всіх усюдах СРСР? У. Л. 4 НАШЕ ЖИТТЯ, ЧЕРВЕНЬ 1978 певність що за утворення ’’Товариства оборони української мови” їх чекають додаткові приниження, страждання. Тою самою міркою треба б оцінити наші життєві умовини, нашу волю і можливість діяти як хочемо, отже теж вчитися й плекати українську мову. Можна й треба зрозуміти тих, які вже старші і не мали можливости й не навчилися добре володіти українською мовою, хоч почувають себе україн цями. Вони вкладають багато труду і праці для гро мадської роботи. Ми радо з ними співпрацюємо і ша нуємо їх. Але тепер, коли в Україні йде боротьба за ’’бути чи не бути" українській мові, коли ця мова там безборонна й принижена, невже ж цілий тягар оборони її і збереження покладемо на плечі тих, хто і сам безборонний і принижений? Пригляньмося до нашої молоді. Вона має усі можливості вивчати й плекати мову. Багато наших молодих людей любить співати українські пісні, танцювати наші танки, але все те, що вимагає послі довного труду, поза їхніми зацікавленнями. На зібраннях чуємо, замість заохоти до науки мови, бажання перейти на англійську, навіть у ’’На шому Житті” домагаються поширити англомовні сторінки, бо... молодим тяжко зрозуміти. Будучи в Европі, ви легко переконаєтеся, що там майже кожний, а напевно всі з молодшого покоління, є дво- Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top