Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Салатна Рути Мій „Байт Крісмес“ Усе це, ясна річ, почалося в і д дітей. Наша мала, себто моя перво- родна дочка, почала ділу історію. Вона читає вже українську пресу (а радше, може не зовсім читає, а більше переглядає пригоди Тар- зана у „Свободі*1 та студіює усі оголошення про вечерниці й балі), раптом піднесла голову з-над че твертої сторінки „'Свободи" і рі шучим голосом сказала: — Туди ми повинні поїхати! То є щось для тебе, мамо! Це було щось таке незвичайне — щось для мене, уявіть собі! — що аж ціла родина заворушилась. Я перестала вишивати чергову ту алету для моєї „принцеси" на чер гові „Вишивані Вечерниці", наш малий (гарний тобі малий: шість стіп і пів цаля!) відірвався на хви лину від телевізії, де якраз скінчи лася його улюблена програма „Мої три сини", а пан і володар аж відложив „Ню Йорк Тайме" і поглянув з-під високого лоба че рез окуляри. — То дуже гарно, доню, -—- по чувся його похвальний голос — ми все повинні робити щось для мами, особливо ви, діти. Куди ти хочеш, щоб мама поїхала? — Може до Ню Йорку на свя точний „шапінґ" ?... — відізвалась я невинно. — Я могла б там роз глянутися за святочними дарунка ми, а при тій нагоді купити собі ці чобітки з хутерком, що мені хтось у цій хаті обіцяв ще восени... — Гм, гм, — окуляри й лисина сховалися знову за ,,Ню Йорк Тайме". — Щось сьогодні дуже холодно в хаті. Підкрути-но, сину, термостат... — Окей, окей! — піднісся каш „шість-стоповий" — як при йде до розмови, що треба щось зробити для мами, то на к і нці завжди я мушу або посуду поми ти, або сніг відмести, або піти по хліб... Окей, завжди хтось мусить бути філянтропом. Я знаю, хто ним є у цій фамілії... — Якби ти менше викарячував очі на тих кавбоїв на телевізії... — окуляри знову блистять, цим ра зом авторитетно. — Ого, починається! — відзи вається із слухняною резиґнацією наймолодший з роду. — Зараз та то скаже, що мені треба би такої дисципліни, як була в Дивізії... — Чи то мала бути розмова про щось для мене? — несміливо втру чаюся у назріваючий конфлікт двох генерацій. — Що то мало бути, доню? — Ну, нарешті хтось мене до пускає до слова! Так, для тебе, мамо. Бачиш, що тут написане в „Свободі"? „Різдвяне дозвілля на Союзівці"... — То не для нас! — категорич но хитає головою домовий деспот. — Ми святкуємо за старим, на шим, рідним, українським стилем. — Сюр, що так! — підтверджує мутуючий басок наймолодшого з роду. — Традиція понад усе! — І крім того... звільнення зі школи на наші свята... — іронічно докидає старша сестра. — Поче кай, аж підеш... якщо підеш... до каледжу. Там тебе ніхто не буде звільняти. Хочеш, прийдеш, не хо чеш, не прийдеш... — Але все таки... може б ми го ворили про це ,,щось для мами" — пробую ще раз. — Що це мало бути? — Та ж я пробую вже від пів години вам сказати... — розкладає руки наша дочка. — Отже: їдьмо на „Союзівку" на „Байт Крисмас"! Послухай, тату... Окуляри відкладаються на стіл, за ними йде і „Ню Йорк Тайме". Добрий знак. —- „Вимріяна нагода для госпо динь —- прийти на готове!" -—- чи тає переконливо мала. (Слава Бо гу, все таки придалися ці роки в Школі Українознавства). — „Тра диційні 12 страв... Для дітей сан ки, совги, лещата..." Вже і голос молодшого долуча ється до читання. Він з-поза пле чей сестри дочитує: — „Для дорослих лови, бріджо- вий турнір"... Для тебе, тату... — На „Союзівці" завжди є лови на дорослих, зокрема інженерів і лікарів і то неодружених... — мур котить наш повелитель. Але він уже зм’як. — „Для всіх: біленький, крайо вий сніжок, приємне товариство"... — продовжують уже вдвійку. — Крайовий сніжок, правда, що ми поїдемо... правда, тату?... Я вже не слухаю навіть дальших аргументів. Про те, що дороги о- чищені від снігу, про родинну ат мосферу... Я вже знаю. Сходжу у підвал. Вреба ж поскладати речі, витягнути совги, пошукати за ле щатами, знайти снігівці... Ми ж їдемо, щоб „мамі зробити приєм ність"... Усе було так, як заповіджено, а навіть більше. Навислі снігові фе стони на деревах, велика ялинка на клумбі перед входовими дверми, палаючий ватран у вітальні, навіть улюбленець тисячів, жовтобілий собака „Чемний", що приязно ви ляв хвостом. Від ранку до сумерку літають мої великоміські молодята по „біленькому, старокрайовому сніжку", дудонять по убитому торі для „тобогена" (дивний пристрій, аж свище, коли вони женуться вниз від „Веселки" аж до шляху), а я, як квочка, стою на горі і над слухую, як по лісі летить луна від пострілів, що ними лякає білок та зайчиків мій колишній брідський герой... Він найщасливіший, коби зловив за рушницю, чи яку іншу пальну зброю, може годинами лазити по •снігу і навіть перестає нарікати на те, що його серце болить і неда леко вже йому до погребника. В лісі серце його перестає боліти, а рушниця гримить, аж білі шапки снігу падуть із довколишніх сосон. НАШЕ ЖИТТЯ — СІЧЕНЬ, 1961. 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
