Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Постаті і пригоди Із Конгресу МЖРади в Істамбулі Чути гук постріл і в, чути гавкання „Чемного"... — Тато має „фан", — ствер джує м і й син. По полудні, як тато піде „бити хропака", я візьму на шого Винчестера. Тато мені позво- ляє!... Треба чути, як він де говорить: нашого Винчестера. Що ж, хло пець! А мала червоніє, як блискуче яблочко. Щойно вона знову з’їха ла вниз і тепер тягнеться вгору на линві разом із товаришками з Ню Йорку. Сонце світить і обливає сяйвом широку гірську панораму пагорбів на овиді. — А ти була б без мене сиділа в хаті, мамо, якби я не читала у- країнських газет, — чути коло мене голос моєї первородної. — Правда, що я добра донька, мамо? — Ай, яка добра! — відзиваєть ся басок молодшого брага. — Ка- раскайся, добра доню!... І вже летять знову обоє своїм „тобогеном" поміж лещетарів і санкарів, знімаючи куряву снігу, а за ними летить бігожовтим мете ором „Чемний", якому, мабуть, на- вкучилося безуспішне полювання. А вечором, у їдальні, блистить справжня, старокрайова ялинка, вносять тратиційні страви одну по одній, борщ, вушка, вареники, ку тю... — То ця пані робить, що тут у літі співала, — сповіщає наш син. — Вона також, так як ми, святкує „старі свята". Я бачив її в кухні. Мен! То є робота! Зробити стіль ки пирогів... на одні й другі свята! — Не кажеться „пирогів", але вареників, — поправляє батько. — Скільки разів тобі говорити? — Окей, ти маєш рацію, тату. Ти завжди маєш рацію. Але пироги добрі, правда? — Дуже добрі! — впадає в лап ку голова роду. — Але я тобі ка зав, що то... — Вже колядують... —• нахиля ється дочка. — Он, там при столі, де сидять оті твої колеги з вій ська... Співаєм, тату? — Сюр, співаєм! То є такий „сухий тренінг" до наших свят, за старим стилем, правда, мам? — втручає своїх три центи наш син. — Зачинай, мамо, другу стрічку... Увага й гостинність, що її вика зувала Нац. Рада Жінок Туреччи ни у відношенні до чужих делега ток, були надзвичайні. їй завдячу вали ми зустріч із молодими сту дентками, що служили нам щодня, як провідниці, інформаторки й пе рекладачки. Я цікавилась ними о- собливо. В них росте молода інте лектуальна сила й за кілька або кільканадцять літ вони напевне за сядуть у Турецькій Жіночій На ціональній Раді... Дівчата були дуже інтелігентні і милі. З-поміж них згадую найрад- ше молоду Ою, що знайшлася на нашій спільній знимці, вміщеній у листопадовому числі Нашого Жит тя. Як і інші студентки, вона ос новно знала історію, культуру і традиції свого народу. На мій за пит довідалась я, що вона не під готовлялась спеціяльно для нашої зустрічі, а що оте знання засвоїла ще в середній школі. Любов до свого і гордість на своє минуле пробивались у кожному її слові. Я подивляла ці риси в такої моло дої істоти. Одного разу повертались ми кораблем із Бурси, давньої столи ці Туреччини. Стоячи на покладі, насолоджувались ми видом Істам- ,.Просим Тебе, Царю, просим Тебе нині"... Сьогодні є „мами“ Різдво. Мій правдивий „Вайт Крисмас". Раз у житті... прийти на готове. Правда, за два тижні жде нас із донею ро бота. Все те, що ми сьогодні мали, все те, що зробила „та пані, що співає вліті", як каже мій син, тре ба 'буде повторити самим, за до машньою рецептою. А моїй подрузі з другої парохії, де святкують за новим стилем, по раджу, щоб поїхала „на все гото ве", на справжній „Вайт Крисмас", на свята за старим стилем. Усі ма тимуть щось для себе. Одні на од ні свята, за новим стилем, — другі на інші, за старим. — Добра річ Америка... — на хиляється до мене мій чоловік. — Можна два рази святкувати. Прав да, мам’? булу, що до нього наближались. Зправа зарисувались обриси вели кої вежі. Я була б не завважила її, коли б Оя не розказала мені пере казу, зв’язаного з нею. В одного турецького султана була дочка, яка несамовито боя лась гадюк. Щоб її оберегти й заспокоїти, батько побудував цю вежу. Тут вона мала замешкати, звідусіль окружена водою. Доступ до вежі йшов лодками й їжу туди також довозили. Одного дня при везли їй чудовий кошик виногра ду, а під ним лежала, звинувшись, гадюка. Коли дочка султана сягну ла за виноградом, гадюка вкусила її і молода дівчина скоро після то го померла. Від своєї долі не вте чеш... Тепер цю вежу звуть Діво чою. Коли Оя розказувала це, мої думки помандрували Босфором, через Чорне море до золотоверхо го Києва. Я застановилась — скільки молодих дівчат там мог ли б показати нам так свобідно всю його красу, як це вдалося Ої? Скільки їх могло б розказати про його славне минуле та теперішню недолю українського народу? * А тепер ще одна „фантастична" пригода. Трапилась вона не як- будь, а з нагоди показу моди в колишній палаті султанів. Школа Турецької Вишивки запросила де легаток, щоб показати свої роз кішні моделі. Елегантні сукні з важкою срібною вишивкою на тлі султанської палати — можна це описати? Тому ми обі з Галею Гнатишин, коли вийшли з палати, постанови ли перейтися. Нас обхопив гамір і рух вулиці й ми скоро втратили орієнтацію. Вкінці добились до площі Таксім, осередку європей ської частини міста. Як іти далі? Зайшли до гарної крамниці, щоб розпитати про дальшу дорогу. Обслуга крамниці вислухала нас уважно. Та ще не вспіли відпові сти, коли два панове-покупці за пропонували нам показати дорогу до палати. Ми погодились і ледве звернули в сусідню вулицю, коли 8 НАШЕ ЖИТТЯ — СІЧЕНЬ, 1961. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top