Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Звичайно, княжна мусіла б зро бити вигляд, що нічого особливого не сталось, що це — звичайна вдячн і сть поетова, мусіла б при ховати свої почуття, сидіти далі з усіма непотрібними для неї в ту хвилину людьми, слухати їх по рожні розмови. Але вона не могла. Княжна глибоко зітхнула і по хитала докірливо головою. Ні, во на не могла! То була найкраща хвилина її життя... Вона ще зараз відчуває, як м’які й теплі губи йо го притулились до її руки і як від того її охопило почуття такого невимовного блаженства, яке і те пер ще треба було ховати від ін ших, яке треба переживати на са моті, зосередившись, щоб запам’я тати його, зберегти-засушити його в своїй душі як зберігають квітку, поклавши її між сторінками книж ки... ■Під впливом цих почувань, вона вибігла тоді з сальону — і от те пер княгиня-мати буде, мабуть, питати звіту за таку невиховану поведінку перед гістьми. Коли княжна Варвара у 'супро воді Уляни ввійшла до кімнати ста рої княгині, та й справді мала не- вдоволений вигляд. — Отже, тепер маю вже непо коїтись навіть про твою поведінку в сальоні, — сухо почала вона, си дячи перед туалетом і придивляю чись тому, як спритний і досвідче ний Петро, якого посилали до Па рижу вчитись куаферського ми стецтва, акуратно викладає на два боки широкі бандо її «сивого во лосся. — Скінчиш потім, — мах нула йому рукою княгиня. — По чекай покищо у передній кімнаті. Залишившись на самоті з доч кою, княгиня стомлено зітхнула. — Вже й не знаю, що тобі гово рити, — сказала вона. — Коли ти була маленькою дівчинкою, тобі цілували руки королі й герцоги, і ти вміла приймати це, як належ не. А тут!... якийсь маляр, якийсь поет... — Не якийсь, мамінько, не я- кийсь... — похопилась княжна. — Це... Шевченко, найбільший поет, якого тільки посилає нам доля... Це — геній! — Геній чи не геній, — сердито вже фукнула княгиня, — а пове дінка твоя від цього не повинна мі нятись! Чому ти мусіла вибігати з сальону, ніби якась молоденька інститутка, від того, що він поці лував тобі руку? — О, мамінько! Я була така схвильована!.. Як ви не розумі єте, я... — Власне, — відрізала княгиня. — Схвильована! Чому? Мені про сто соромно за тебе! Я сьогодні ввечорі сама вийду в сальон, бо не хочу, щоб мій дім ти перетворила у манастир чи у дитячу школу. Я думаю, що можу просити тебе бо дай про спокійну і чемну поведін ку?! — пронизливо глянула вона на дочку, і княжна зрозуміла, що всякі заперечення марні. — Звичайно, — відповіла вона. — Але прошу вас нічого не гово рити Шевченкові, що могло б об разити його. — Ще я гостей у своїй хаті не ображала, — гордо піднялась зі свого місця княгиня. — Ти забу ваєш, що я з роду Розумовських, які вславились своєю гостинністю на всю Европу. — Знаю, знаю, мамінько, — по цілувала її в руку княжна. — Але ж і Шевченко вийшов з того самого народу, з якого вийшли й Розумовські! Ви б послухали, як він говорить про Україну. Це - - ваша земля і моя... 'І тому ми му симо служити її генієві. — Рєпніни ще нікому не схиля лись в у слугах! — відрізала знову княгиня. — І я сподіваюсь, що ти не понизиш свого роду надмірною смиренністю!.. Релігія, добра річ, і ми всі віримо в Бога, але ти за ходиш у скрайності... А тепер іди. До мене має прийти княгиня Кей- куатова, а ти мене зовсім схвилю вала... — Прошу простити мені, мамінь ко, — схилила покірно голову княжна Варвара і почула, як мати ледь-ледь торкнулась губами її лоба. В дверях вона зустрілася з кня- гиней Кейкуатовою, дочкою Пла- тона Лукашевича, що перший привіз Шевченка до Яготина, до Рєпніних. І це також боліло княж ну Варвару. їй здавалось нестерп ним, що був час, коли вона не зна ла Шевченка, а такі дрібні, нікчем ні в порівнянні з ним люди, як Jlyч кашевич і ця Кейкуатова знали його, говорили з ним, мали для нього якесь значення в той час, як вона, княжна Варвара цілком не існувала для нього, була невідома, нецікава, непотрібна. Княжні хотілось, щоб уже від самого дитинства вона була з Шевченком, щоб це вона утирала йому сльози на полі, щоб це вона викупила його з неволі, щоб вона перша дивилась на його картини і перша слухала його вірші. Товариство княгині Кейкуато- вої ніколи не було цікаве княжні, але пам’ятаючи материні вичиту вання, вона постаралась приємно усміхнутись їй і спитала, як її здо ров’я. —- Трохи болить голова, — від повіла та. — Не виспалась. Наші молоді люди вертались додому піз но, та ще й пробували співати... Так, що збудили мене, і потім я вже не могла заснути. — Які молоді люди? — спитала княгиня і гостро глянула на дочку, У княжни забилось серце, ніби передчуваючи біду, і вона поспі шила вийти з кімнати, привітно хитнувши головою Кейкуатовій. Але ще встигла почути, як та ска зала поблажливо і смішливо: — Та це Віктор Закревський із Шевченком!.. Десь видно гостю вали добре та й співали собі, по вертаючись до свого флігелю. Далі княжна не чула, бо кину лась бігти до своєї кімнати, не звертаючи уваги на здивовані по гляди зустрічних слуг. Ледве встигши зачинити за собою двері своєї кімнати, княжна Варвара впала б сльозах навколішки перед іконами: НАШЕ ЖИТТЯ — СІЧЕНЬ, 1961. £
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
