Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
2 4 WWW.UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЖОВТЕНЬ 2019 розкішної, тонкої ювелірної роботи — не ма - тиме жодної цінності. Але я не матиму коли журитися своєю згу - бо ю, адже мені треба привести до тями переля - кану господиню, яка, ледве стримуючи сльози, говоритиме сама до себе. Добре, що хоч обручку залишили, бо з чим би вона прийшла до свого чоловіка? Це — найцінніше з того, що вона має зі своїх дорогоцінностей. Я див и - тимуся на свою господиню здивованими очима і розумітиму, як мало я знаю у цьому житті... А далі намагатимуся змінити тему на щось веселіше, бо йде ніч і треба виспатися. Але синьйора Марія продовжуватиме своєї: — Мені, Natalia, незабаром 95... — Як гарно ! — кажу я. — Ото погуляємо! — Ти думаєш, що хтось з моїх племінників здогадається привітати мене? Ніколи... Я майже закладаюся з Марією, що по - дзвонять, а сама вже шукаю телефонний запис - ник, де є номери кожного з них. І, вклавши спати синьйору Марію, обдзвонюю кожного. У відповідь отримую багато компліментів і вдяч - ності за повагу до їхньої тітки Марії. Наступ - ного ранку, ні світ, ні зоря, наш домашній те - лефон «синіє» від дзвінків, кожен з яких адре - сований «дзії» (тітці) Марії. У такому бадьо - рому дусі ми всі їдемо до поважного ресторану «Mondina», назва якого означає призабуту про - фесію жінки, яка висіває рис, на святкування Маріїного 95 - ліття. Не пригадую, які страви подавав нам того дня вишуканий кельнер. Мені «вріжеться» в пам’ять інше: пов едінка родини та самої ювілярки, у компанії яких не браку - ватиме родинного тепла, щирості, поваги, жар - тів. На це задивиться сам господар ресторану, коли ювілярка задуватиме свічку на святко - вому торті та дякуватиме кожному зокрема за його присутність на тому особливому святі. Я сидітиму з краю стола і спостерігатиму за кожним, і за згорбленою 9 - ма десятками жін - кою, та думатиму про себе. Бо і мої молоді роки, присвячені цій людині, не пройшли на марне. Почуватимуся так, ніби успішно закінчу ю іта - лійську академію на випробування власного тер піння, честі, поваги до чужих людей, любові до чужої країни, яка навіки залишиться в моє - му серці рідною. Адже, зі слів моєї го спо дині, «Італія — це розкішний рай у центрі Европи». — N atalia , ходи - но сю ди швидко! — Слухаю Вас... — Маю до Тебе одне важливе запитання. Мене пробирає страх... — Скажи мені, чому на Христовому роз - п’ятті голова Ісуса повернута в бік? Я вже знаю, що це черговий «екзамен» синьйори Марії на мою уважність до її безкі - нечних «базил ет», якими я списала цілий за - писник. Але мені приємно здогадуватися напе - ред, що здам я його «на відмінно». І, ніби школярка біля дошки, розповідаю про те, як в одному італійському селі один цікавий до всьо - го священник вирішив здивувати своїх пара - фіян п риємним подарунком. Відшукавши най - здібнішого столяра, він замовив йому роз п’ят - тя, але таке, яке ще ніхто не бачив, яке б заста - вляло калатати серце! Трудився той сто ляр дов - го і нудно, здавалося, тій роботі ніколи не буде кінця. А Храмове свято все бли жче та ближче. — Чи багато ще до завершення? — цікавиться священник. — Та є трохи, — столяр на те. Так минають знову кілька тижнів. Бачить священник, що, мабуть, ніц з того всього не буде і йде на пораду до одного мудрого чо - ловіка. — Чим Ви його годуєте, отче? — Як чим? Усім найкращим, — каже той. — Що я їм, те і йому даю! Навіть склянки дорогого вина не шкодую. — Так ніколи робота не скінчиться, отче! Хто хоче таке добро втрачати? — А що робити? — питає ксьондз. — Дайте майстрові сякий - такий пайок і більш е часнику. За пару днів столярська робота, як не дивно, була завершена! Настав той довгоочікуваний момент, коли зібралося все село, і кожен ока не спускав з якоїсь велетенської статуї, що була закрита білим простирадлом. За мить воно вже було у руках вмілого столяра, а всі, затамувавши подих, зупинили свій погляд на «живому» розп’ятті. Люди перехрещувалися, уявляючи перед собою живого Бога... Священник і собі робив на грудях знак хреста, а його погляд зупинився на Ісусовому обличчі, яке було відвернене в бік. — Чому Ісус відвернувся від нас? — запи - тав майстра. — А ви, отче, що хотіли? Якби вам дав так багато часнику, хотів би я на вас подивитися... ...На цьому я прокидаюся зі свого яскра - вого сну. По тілу ще якийсь час «бігають мурашки», а я вже знаю, що обов’язково напишу про це у День річниці відходу синьйори Марії до Вічности, з якою попрощатися не так легко навіть після смерти. З гумором і крізь сльози, Наталія Слободян — Байдюк, Брансбург, США.
Page load link
Go to Top