Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ЖОВТЕНЬ 2019 WWW. UNWLA .ORG 23 дух, випивати по великому келиху червоного вина «Lambrusco» під час обіду, вицокувати невисокими підборами по старій бруківці, у найбільший холод одягати капронові панчохи і простоволосій іти до церкви. А перед виходом на люди сто разів крутитися перед дзеркалом! Так ми «прицокали» незадовго після Маріїного ювілею на сходи нашої церкви, де, за тради - цією, Марія шп ортала у своїй сумці «манчу» для св. Антонія з Падови, що був праворуч при вході храму, і розп’ятому Ісусові, що ліворуч. Я, навіть не підозрюючи, що на мене чекає за мить, споглядала знайомих людей, які теж поспішали на месу. Тримаючи однією рукою за ручк у важких дверей храму, у які мала пропу - стити свою господиню першою, я мало не зом - ліла, побачивши, як вона падає назад з най - більшої сходинки! Тоді вперше я подивилася смерті в очі, що вже подавала руку моїй го - сподині. Якби я миттєво не схопила її за бар ки і не потягла таким сильним ривком, як Кличко на нокауті, то... Ніхто того дня не розумів, чому ми зайшли до церкви такі бліді та перелякані, а сам Бог не встигав лічити наші серцебиття. Це була перша Служба Божа в моєму житті, на якій я молилася на лише м ені відомій мові з 3 - х слів: «Дякую Тобі, Боже!». Синьйора Марія штур - хала мене ліктем під бік, і я розуміла, що її молитва не інакша. У таких історіях з малими і великими «тра - функами» минали мої місяці та роки у чужій хаті чужої країни, де я вчилася літе ратурної мови з телебачення і місцевого «сананджо - лінівського» діалекту від своєї господині. Коли синьйора Марія бачила, що я щось занотовую собі у записник, то любила запитатися мене, чи я до правди вмію читати й писати, від чого я мало не втрачала дар мо ви. Але того було не досить, і малописьменна жінка хотіла знати: «Україна — це село, чи місто? А люди там му - сульмани, чи християни?» Мені влаштовувався «екзамен» на знання молитов, яким моя го - сподиня не йняла віри. Бо як в Україні можна говорити українсь кою, коли кращої за італій - ську не може бути в цілому світі?! З роками від - даю належне словам своєї господині, вивчаючи на щонедільних богослужіннях «Padre nostro», «Ave Maria», «Credo». І не налюбуюся своєю синьйорою в той момент, коли на телебаченні звуч ить гімн Італії. Моє серце калатає більше від споглядання старої жінки, яка тримає на серці свою спрацьовану руку та знає кожне сло - во з «Fratelli Italia», ніж від самого гімну, який з того моменту навіки залишиться і в моєму серці. Поки я готую численні м едикаменти на вечір для синьйори Марії: уколи для кращої циркуляції крові, розчин для промивання старечих і хворих ніг, з яких витікає інколи пів літра води, ромашковий настій для проми - вання оперованих від катаракти очей, жмені пігулок для сну — від тиску , для роботи серця, захисту шлунку, моя господиня містушиться на своїй польтроні і губить свій дорогоцінний перстень. Відкладаємо все і шукаємо згубу, бо спання не буде. Я закінчую медичні процедури і цікавлюся у неї, скільки би вона запросила за той перст ень, якби я хотіла його купити? Жінка міряє мене таким поглядом, що я швидко намагаюся змінити тему розмови. Але вже пізно. І мені треба вислухати нотації та історії про бабині перстені, які вона отримала від свого чоловіка у день заручин та одруження. Вар то зачепити її на ту тему, як новим історіям знову немає кінця. Тоді ми шукаємо паперову коробку з пожовклими фотокартками і чоловіковими листами, які не раз були обмиті сльозами Марії, що повдовіла у 50 літ, але зберегла, як церковну реліквію, вірність св оєму шлюбу до смерти. 8 років я бачила на власні очі, як згорблена жінка перед сном, згово рив - ши всі свої молитви, цілує фотографію свого вічномолодого чоловіка, що у срібній рамочці на тумбочці біля її ліжка поруч зі св. Рadre Pio. Жінка нагадує мені пер ед сном закрити вхідні двері на засув, з чого я лише сміюся, бо у нас немає що красти — хіба нас двох та бабині дорогоцінні перстені. Та як не дивно, правда була на стороні старшої жінки. Одного сонячного дня, коли я вийшла на 2 - годинну волю, що законно належалася таким «добровільно ув’язненим», як я, мені і на гадку не спадало, що моя синьйора Марія матиме «гостей». Дві молоді жінки, пантруючи, коли я вийду з хати і зачин ю за собою двері, нати снуть на кнопку дзвінка нашої квартири та назвуть себе племінницями Марії. Довірлива жінка , що завжди рада родині, відразу відкриє двері. Поки одна «вішатиме італійську лок шину» на бабині глухі вуха та стягатиме зі ста речої руки перстень, інша раптом захоче в туалет. Баба й рота не встигне відкрити, як вона вже нишпоритиме по всіх кутках квар тири, підмітаючи все, що їй сподобається. І лише Маріїна фраза: «За хвилину - другу мій син буде тут!» спам’ятає злодійок, за якими лише дим покуриться сходами вниз. А коштовностей того дня позбудеться не лише моя господиня, але і я. Моя велика шкіряна скрин ька, де було чи - мало намист з напівдорогоцінного каміння, миттєво збідніє. А разом з намистом зникне і золота обручка, що, на відміну від бабиної —
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
