Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
22 “НАШЕ ЖИТТЯ”, ГРУДЕНЬ 2009 Ірина Сеник (8 червня 1926 – 25 жовтня 2009) Короткий спогад про Ірину Сеник Розгортаю життя, Як сувій полотна... Цей вірш Ірина Сеник, або Орися, як називають її близькі, написала після того, коли за нею вдруге зачинилися двері тюр емної ка мери восени 1972 року. Вперше її заарештували 19 - річною сту - дент кою університету. Десять каторжних років не знищили життєлюбної Орисі. На безжальних тайшетських дорогах вона мріяла про велику любов і писала ліричні вірші. Жила надією на зустріч і з рідними – братом, сестрою, мамою, що теж поневірялись по чужині, брутально роз - кидані з їхнього львівського гнізда. І вишивала – вишивала скрізь і завжди. Вишивання стало її потребою, її диханням. Коли після тяжкої операції хребта професор заборонив їй в ишивати (вона мусила лежати нерухомо в гіпсі) – Орися сказала йому: або вишиватиму, або помру. І професор поступився перед впертістю дивної пацієнтки. Вона вишивала лежачи. І вижила, хоч на все життя залишилася інвалідом... Вишивала вона й під час ув’язнен ня, коли все було ,,не дозволено”. Не було ниток – висмикувала з панчіх чи з подертого одягу, не було голки – вишивала риб’ячою кісткою... Коли мене привезли до Мордовії в червні 1973 року (Орися приїхала рівно за місяць пере ді мною), в пам’ять одразу зак арбувалися два найяскравіші враження: багато квітів, що їх відвоювали в адміністрації Дарка Гусяк і Кате - рина Зарицька та плекали їх, як немовлят, і ви - шивки скрізь: на вікнах і над грубкою в бараці, біля ліжок - нар і на комірцях табірних смугастих суконок у всіх українок (їх було семеро). Орися була з - поміж нас найбільш вигадлива. На Мико - лая кожна з нас знаходила під подушкою щось вишиване від Орисі. Перед Великоднем Орися обкладала якийсь горщик змоченою ватою, висівала насіння жежухи – і на Великодньому столі, хоч не було ні паски, ні писанок, зате був зелений городець, а на ньому жовте курчатко з ниток. Не було свічок на Різдво – кожна з нас діставала від Орисі по вишиваній свічечці, і ми прикрашали ними соснову гілочку, яку вдалося сховати від наглядачі в. Над столом у так званій їдальні чіпляли декоративну Різд вяну закладку, яку вишила Орися за компози цією Стефи Шабатури, і колядували аж до відбою... Мені пощастило бути з Орисею майже на одному ліжку три табірних роки в Мордовії. В таборі я вчилася від Орисі працьовитости, щедрости, любови до вишивання, постійного неспокою і віри в день прийдешній. Різноманітні захоплення оволодівали Ори сею цілком, витісняючи одне одного. Заці - кавлення історією змінювалося шалом виши - вання. Пізніше голку витісняли олів ці – Орися компонувала взори. За якийсь час усе інше витісняло віршування. На той час в Орисі було позаду 10 років сталінських концтаборів плюс 13 відбутих років ,,довічного” заслання, а попереду 6 років нового табору і 5 років заслання – з болячками, з тр ав - мами і ранами на душі. На засланні померли сестра і мама. Про них, найрідніших і безповоротно втрачених, Орися писала: ,,Не одно Різдво згоріло скорбот - ною свічкою у вікні мого життя без маминого ,,Христос родився!”... Але я знала, відчувала, що вона з проскурою святою в руці бажає мені так, як наші прадіди за святково - різдвяним столом. А цього року – вона в засвітах”. Перед другим ув’язненням Ірина Сеник обходила багато сіл на Гуцульщині, збираючи народні взори. Була в неї мрія – видати альбом ,,100 вз орів Космача та його присілків”... Про рідні Карпати вона пише: ,,Мої щед - рі Карпати, – я благословляю червневий день мого Львова, коли вперше побачила його красу... за те, що маю можливість постійно повертатися думками в нашу рідну ранкову Галичину – без неї я ніхто і ніщо”. Надія Світлична Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top