Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
увечері не зроблю цього, до ранку вже забуду, в мене щось з’явиться інше. В мене кожен малю нок один на один не схожий, мені воно просто вдавалося”. Творчість Великодної - глибоко традиційна. Ось чоловічі сорочки-чумачки. Одна має вишивку білими нитками - “білим по біло му”, у другій береться гама м’яких пастельних кольорів - білого, ніжно-блакитного, піскового. Вишиваючи “білим по білому”, візерунок найчастіше поєднують із вирізуванням. При цьому утворюється малюнок високого рельєфу зі світло-тіньовим моделюванням. Залежно від напряму світла, узір по-різному то відбиває, то вбирає світло. Вишивка “білим по білому” - своєрідний художній засіб, що асоціюється з красою Морозових візерунків. Це знайшло відображення й у піснях: “по білому білим шила, інеєм робила сороченьку чумаченьку, що вірно любила”. Жіночі сорочки Олександра Великодна вишивала на полотні, шовку, маркізеті. Вишивка “білим по білому” на жіночих блузках-українках особлива. Такі блузки відправляли до Канади, Бельгії. Майстриня знала й поєднувала всі тра диційні техніки: “лиштву”, “гладь” з “мережка ми”, “виколками”, “солов’їними вічками”, “шта- повкою”, “плетеним ретезем”, “вирізуванням”, що одержали назви від вигляду: “гладь” виріз няється гладенькою поверхнею, що з’являється власлідок рівномірного паралельного накладан ня стібків; “солов’їні вічка” - круглі, мов око солов’я, “вирізування” - вирізується ажурний квадратик і виходить ажурна прозора техніка; “виколка” виконується способом виколювання голкою в одну точку; “мережка” має вигляд про зорого мережива; “прутик”, “гречечка” - нага дують відповідні реалії... Ще з кінця XIX ст. безземельне й мало земельне селянство починає дедалі більше зай матися різними промислами як додатковим заробітком. За кількістю кустарів і ремісників Полтавська губернія посідала одне з перших місць у Російській імперії. На 1906 рік у селах налічувалось 77,500 кустарів, котрі реалізову вали свої вироби на ярмарках Полтавщини. Сорочинський, Решетилівський ярмарки були найвідоміші, на них з’їжджались по чотири рази на рік. З середини XIX ст. килимарство, ткацтво, а з кінця XIX ст. й вишивка перетворилися на кустарний промисел. Велику підтримку куста рям надавало Полтавське земство, що активно вивчало вишивку, видавало альбоми, каталоги, організовувало навчальні та показові майстерні. 1922 року виникає організація кустарних майсте рень, що об’єднує 10,000 вишивальниць. 1927 року в Полтаві створюється артіль ім. Лесі Укра їнки. Це дало змогу об’єднати кращих творчих майстрів, які працювали в ній та в артілях Лубен, Решетилівки, Нових Санжар і багатьох сіл. Про відну роль у розвитку промислу зіграла Реше- тилівська школа. 1971 року фабрику ім. Лесі Українки реорганізовано. Тепер це фабрика “Полтавчанка”, яка уособлює кращі полтавські традиції вишивки. У музеї фабрики представ лено унікальні роботи відомих майстрів України. Тут же зберігаються в альбомах і безцінні роз шивки Олександри Великодної. А культурна спадщина народу неви черпна. І досі зберігають жінки в селах “мате ринські” та “бабусині” сорочки з багатим орна ментом. Близько 20 сорочок показала нам жінка з Чорняків Зіньківського району з давніми орнаментами та назвами: “вербичкове вирізуван ня”, “грушки”, “яблучковий прутик”, “рибки”, “пшенички”, “виноград”. І хоча тільки влітку в селі з такими веселими назвами кутків, як Ненажерівка та Голоштанівка, чути голоси дітей, що з’їжджаються на канікули, все ж не переривається місток любови та поваги до своєї культури. Ось молода дівчина вбралася в старовинну сорочку. З гідністю за своє рідне, національне вона показує “скарби” із прабабу- синої скрині. Це засвідчує, що в молодому поколінні не згасла пошана до свого народу. Тому у селах тримають онукам у скринях плахти і вовняні пояси, й керсетки, й попередниці (фартухи), і юпки (короткий верхній одяг), коралі (намисто), срібні дукачі, давні спідниці “до обруча”, “до стьожечок”. А у Великій Пав лівні ще й досі коровайниці запрошують на весілля в плахтах. Червоний тканий “ромен- ський” рушник зав’язують молодій як пояс, - він є й досі невід’ємною частиною весільного одягу. Цей пояс зав’язують також батькові молодої, коли він їде з гостями до неї “на добридень” у понеділок: тут обов’язково дарують гостям разом із короваєм випечені з житнього тіста коники як уособлення сили, заможносте... І все це дає надію, що не перерветься нитка виши вальниці Олександри Великодної (хоч її земна дорога й закінчилася), не забудуться пісні коровайниць... Людмила Паламар - кандидат історичних наук. 6 “НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 2005 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
