Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Іван Гончар постійно розкривав перед відвіду вачами поетичну вдачу нашого народу, його високий художній смак, уміння творити красу. Це він ілюстру вав, насамперед, народним вбранням, творами на родного живопису, писанками, керамікою тощо. Не обминав увагою і твори культового мистецтва, підкреслював самобутність і реалізм українських ікон. Від нього ми довідувалися про місцеві школи народного живопису, про те, що народні майстри часто писали ікони із своїх родичів, односельчан. На підтвердження цього він цитував рядки пісні: Намалюю матір на божничку в хаті, На божничок гляну — матінку спом’яну, Назад подивлюся — сльозами заллюся. Ще в п’ятдесяті роки Іван Гончар зібрав чимало ікон по селах шевченківського краю. Він з гордістю говорив, що деякі з них малював чоловік сестри Тараса Шевченка, а деякі, за переказами, сам Тарас. Іван Гончар умів розрізняти й цінувати мистецтво всіх регіонів України. Він знав ціну кожної мистецької речі, а коли розповідав про полтавські рушники, гуцульські писанки чи мальовану скриню, яка нібито належала Дмитрові Яворницькому, то гладив кожну річ рукою, як мати дитину. Він запрошував відвіду вачів помилуватися старовинними портретами укра їнських гетьманів, а водночас і фотографією простої жінки-селянки. Тісно було в хаті Гончара, багато речей лежало десь на споді, що їх і оглянути не було змоги. Проте господар якось розщедрився і показав мені всю колекцію рушників. Подібної, мабуть, не має жодний музей: тут є рушники доби середньовіччя, рушники всіх відомих осередків, виготовлені всіма відомими техніками, орнаментовані всіма можливими спосо бами. Тільки в цьому музеї можна ознайомитися з рушниками черниць Чигиринщини, ’’шитими” рушни ками Обухова (вишивали чоловіки), рушниками, оздобленими технікою аплікації (південна Київщина), ’’жалобними” рушниками (на похорон) тощо. Ще задовго до вибуху на Чорнобильській атомній електростанції Іван Гончар показував мені рушники з чорними ’’журавлями” з Народицького району Житомирської обпасти (виткані забутою на сьогодні технікою ’’переклад”). Коли я згадую цей рушник, та й, ті що сама зібрала на житомирському Поліссі, а також місцеві давні килими, виткані в ’’козаки” та ’’кулаки”, я сприймаю їх як витканий реквієм цій стражденній землі. Тільки з Народицького району 20 сіл вже виселено, 12 підлягає виселенню. А в тих селах, що залишилися, вже ніхто не витче таких рушників і килимів. За порадою Гончара я розшукала на Бородян- щині чорні намітки (ними замість взуття сповивали ноги покійникові), а на Чигиринщині — мальовані скрині, які зберігаються і в Музеї народної архітекту ри та побуту в Києві, і в Черкаському історико-крає- знавчому музеї. Іван Гончар постійно консультував і працівників музеїв, і керівників мистецьких колекти вів, а також вишивальниць, ткаль, писанкарок, кіно- працівників (останні, щоправда, не завжди прислуха лися до його порад). Іван Гончар гаряче вболівав за долю української мови. При кожній нагоді підкреслював її красу, її значення для нашої культури, для формування наці ональної свідомости, зрештою, для виживання самої нації. Ще в 60-ті роки він писав листи на ім’я тодіш нього секретаря ЦК КПУ з ідеології Ф. Овчаренка про необхідність запровадити викладання українсь кою мовою в наших школах, вищих навчальних закладах і технікумах, про те, щоб у програми навчання було введено курс народного мистецтва. Інша річ, що подібні листи й пропозиції — а їх подавалося немало — не знаходили в ті часи належ ного відгуку в керівних інстанціях. Заслуга Івана Гончара перед Україною, зокрема, в тому, що він збирав пам’ятки народного мистецтва в ті часи, коли в експозиціях музеїв, як і в усій нашій культурі, панувала вульгарна соціологія, коли стіни музеїв заповнювали твори, що відображали досягнен ня п’ятирічок, фотографії заводів, цехів, тракторів, комбайнів, знатних людей, комуністів і т. д. З витворів людських рук часто можна було побачити хіба що побиту ступу, жорна, грубу запилену сорочку та порвану свитину — атрибути "тяжкого дореволю ційного минулого”. А краса народного мистецтва — вбрання, розписів тощо — залишалася в тіні. Тож не дивно, що в очах пересічного обивателя народний стрій поволі ставав архаїчним, немодним, не вартим уваги. Іван Гончар, навпаки, привертав увагу людей до цієї краси, що творилася віками, спонукав кожного замислюватися, ба навіть дивуватися з того розмаїття кроїв, орнаментів, барв, яке виростає з сукупности регіональних стилів народного мистецтва. Все це було втілене також у серії його етногра фічних картин, мальованих темперою та акварелею, в яких він відобразив типи українців різних місце востей у народному одязі. Автор документально точно відтворює всі деталі одягу кожного регіону, типову будову облич, пластику, рід занять селян, їх предметне оточення. До кожної картини він підібрав побутовий простий сюжет, наприклад: "Дівчина з коромислом біля криниці”, "Хлопець з дівчиною на гулянні”, "Жінка за шиттям” тощо. Тут можна бачити і сцени з народних свят (веснянки, обжинки, колядки, весілля тощо). А ще Іван Гончар створив серію історико-етно- графічних фотоальбомів "Україна і українці” на основі оригінальних фотодокументів, що дійшли до нас із минулого. В цих альбомах, складених за регіональним принципом, перед нами постають 6 НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИСТОПАД 1993 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
