Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
образи мешканців різних місцевостей у народному одязі, а також відповідно одягнених представників міщанського стану та інтелігенції, серед яких чимало відомих діячів культури. Тут же, поряд із фотогра фіями, місцеві пейзажі, пам’ятки архітектури, житло, господарські та виробничі приміщення. І кожна сторінка з любов’ю оздоблена типовим орнаментом даної місцевости. Ця капітальна праця Івана Гончара є ніби про довженням започаткованої ще Т. Шевченком та Л. Жемчужниковим серії картин та малюнків під назвою "Живописна Україна”. Крім великої документальної цінности, яка, безперечно, зростатиме з часом, ця праця є переконливим документом, який засвідчує духовну велич нашого народу, його високу естетичну культуру. Нашим нащадкам, певно, важко буде зрозуміти, як це можна було дозволити собі комусь очорнити й зневажити цю святу справу та її подвижника. Але ж знаходилися такі, і не денебудь, а серед нашої ж таки інтелігенції. Десь на початку 70-их років Іван Гончар записав свою розповідь про музей, культуру і мову українського народу на магнетофонну стрічку, щоб полегшити свою працю і охопити таким чином ширше коло відвідувачів. Працівники КДБ передали цю лекцію-екскурсію компетентним фахівцям в Інститут мовознавства АН УРСР і там рецензент їжакевич кваліфікувала її як "націоналістичну”. А це послужило підставою для дальших утисків. Довелося Іванові Гончареві на кілька років закрити музей для екскурсій, тільки найближчі друзі підтримували в ті важкі ’’застійні” часи мистця, що попав у неласку. Чиновники від культури неодноразово пропонували Гончареві передати свою колекцію якомусь держав ному музеєві, але він категорично відмовлявся, добре знаючи стан народного мистецтва в державних музеях і державну політику в цій сфері. Для нього ж, як він сам казав, його музей був творчою лябора- торією і, згідно з законом, не міг бути силоміць конфіскований. І це справді було так — і етнографічні експонати, і фотоальбоми, і оригінальні скульптурні та малярські твори Івана Гончара — все це взаємно себе до повнює, становлячи єдине органічне ціле. Коли дивишся на його скульптурні композиції останніх років, в яких він відтворює характерні українські типи, мимоволі впадає в око їхня спорідненість із творами народних майстрів. Зокрема, вона просте жується в самій манері ліплення, з її дещо умовним, узагальненим трактуванням форми, відсутністю надмірної деталізації, навіть у способі накладання на площину окремих випуклих деталів — брів, губ тощо. Помітне місце у творчості Гончара займають образи, навіяні народними легендами та мітологією, в яких проблеми буття подаються у філософсько- символічному пляні. Отже, творчість Івана Гончара є переконливим підтвердженням того, що народне мистецтво є осно вою розвитку мистецтва професіонального, його цілющим джерелом. На цій основі він створив свій власний стиль і в скульптурі, і в живописі, якому властиві ляконічність форм, декоративність, світле оптимістичне світосприймання, романтична підне сеність. І збирач народних скарбів, і мистець в особі Івана Гончара поєдналися настільки природно, що навіть важко уявити його поза цим єднанням. Певно, нікому й на думку не спаде, щоб могло бути інакше. Але ж талановитих мистців у нас немало, як і ціни телів народного мистецтва, а Гончар один. Отже, є в ньому щось таке, що вирізняє його з-поміж багатьох інших. Мабуть, це виняткова цілеспрямованість, одержимість і віра у свою справу, яка допомагала йому долати всі перешкоди на шляху до поставленої мети. Іван Гончар був послідовним демократом за своєю вдачею й переконанням, для нього була органічно чужою кастова замкненість мистецтва для вибраних. Національне і духовне відродження для нього було справою всього загалу, а не якоїсь вузької купки обранців. І він робив усе від нього залежне для піднесення загального культурного рівня народу, пробудження і активізації його духовного єства, національної самосвідомости. І не тільки тоді, коли це було легалізовано й проголошено з високої дер жавної трибуни, а протягом усього свого свідомого життя. Іван Гончар любив і розумів народну культуру в усіх її проявах. Він був одним з ініціяторів відроджен ня у Києві народних звичаїв та свят, як колядки та щедрівки, веснянки, свято Купала. В його музеї ще в 60-ті роки формувалися колядницькі ватаги, які потім ішли по вулицях і домівках киян, вітаючи всіх з Новим роком та Різдвом Христовим. Пригадую, як навесні 1969 року група київської молоді уперше вийшла з веснянками на схили Дніпра. Зібралися ми тоді біля садиби Гончара і він сам допоміг нам усім прибратися в народні строї, які позичив зі своєї дорогоцінної колекції. Так зародився відомий нині хор ”Гомін”. Іван Гончар жив народним мистецтвом, він завжди був серед людей, у вирі громадського й культурного життя. Його часто можна було бачити на різних виставках, в музеях, на народних святах, вечорах, концертах, на з’їздах Руху, Товариства ім. Шевченка тощо. Щодо Музею народної архітектури та побуту, то жоден з відомих діячів культури не відвідував його так часто, як Іван Гончар. До речі, він був одним з ініціяторів створення на Україні Товариства охорони пам’яток історії та культури, а вслід за тим і нашого музею. На жаль, про це нині мало хто знає, бо пізніше його усунули від активної ’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИСТОПАД 1993 7
Page load link
Go to Top