Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Іван Гончар. Ivan Honchar. його добрим словом, передавали йому вітання. Музей Івана Гончара швидко здобув славу дійо вого осередку національного відродження, до нього почали приходити відвідувачі цілими групами, як із різних установ та навчальних закладів Києва, так і з інших міст України та з-за кордону. Скільки їх пере було в музеї, важко сказати, мабуть, багато тисяч. Сам Гончар вбачав свою місію в тому, щоб відкри вати свої скарби людям, будити в них почуття гордости за свій талановитий народ, будити їхню приспану національну свідомість. Я також докладала зусиль, щоб музей Івана Гончара бачили й знали люди. Багатьох приводила до цієї садиби — від родичів, знайомих та школярів до голови правління Товариства охорони пам’яток історії та культури. І щоразу переконувалася, що побачене в музеї нікого не залишало байдужим. Хтось починав вишивати сорочки та рушники, хтось малю вати, інші ставали поборниками української мови у зрусифікованих містах, ще інші прилучалися до етно графічного хору "Гомін”, у створенні якого безпо середню участь брав Іван Гончар. Тож не дивно, що багатьом друзям і послідовни кам Гончара, як і йому самому, почепили ярлики ’’націоналістів”. Як розповідав сам Гончар (і ми також це бачили), біля його садиби в 70-ті роки постійно чергували працівники КДБ, які стежили за кожним, хто переступав поріг музею. Вони також намагалися завербувати декого з відвідувачів на службу, щоб ті доповідали про все, що відбувається в музеї і про всіх, хто там буває. Одним з таких завербованих був Борис Ковгар — колишній завідувач відділом фондів Музею народ ної архітектури та побуту України. Йому доручили стежити за Іваном Гончарем на початку 70-их років. Коли Борис Ковгар познайомився ближче з Іваном Гончарем та його подвижницькою працею, він швид ко прозрів і, не стримавши свого обурення, написав про все у відкритому листі до КДБ. Це був безпре цедентний вчинок. Як і слід було чекати, невдовзі Б. Ковгара заарештували і відправили на довгі роки до психіятричної лікарні. Коли дехто з української інтелігенції піддавався залякуванням КДБ і каявся через пресу, Іван Гончар переживав, мабуть, більше, ніж за власне виключення із партії та Спілки художників. Він не раз нарікав, що Спілка не цікавиться по-справжньому народним мистецтвом та його музеєм, не запрошує його до участи у виставках та на свої зібрання. Пригадую 1980 рік. І. Гончареві виповнилося 70 років і я намірилась розповісти людям про нього та його музей. Написала статтю, проте три редакції відмовилися друкувати, тільки журнал "Пам’ятки України” дав кілька рядків без підпису. Тоді я післала статтю в московський журнал "Декоративное искус- ство", там її надрукували (ч. 5, 1982). Незабаром після того із Спілки художників України зателефо нували в редакцію, схарактеризувавши І. Гончара як людину недостойну, вороже настроєну до радянської влади, не гідну публікації. Громадянський подвиг Гончара не давав їм спокою, і замість того, щоб допомагати, вони ще й намагалися йому нашкодити — ти п о в и й прояв " к л а с о в о ї п и л ь н о сти ” зем л я чків . А тим часом Іван Гончар гордо й неухильно ніс свою місію, двері його музею завжди були відчинені для відвідувачів. До людей він завжди виходив охайний, у вишиванці (це також був приклад для багатьох), розпитував кожного, звідки родом, наво див довідки про пам’ятки культури, які збереглися на його батьківщині. Багатьом пропонував зфотогра- фуватися у народному вбранні. ’НАШЕ ЖИТТЯ", ЛИСТОПАД 1993 5
Page load link
Go to Top