Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
О. Дучимінська часто приїздила до нас до Стрия і просила нас на вакації до себе. Одні такі вакації перевели ми в селі Тяпче біля Готова в Долинсько- му повіті, в якому тета Оля, як я її називала, учите лювала довгі роки. Тяпче було улюблене село О. Дучимінської, яке теж мені залишилося живо у пам’яті. Чар його був не тільки в гарному гористому положенні але у рідкіс ному вбранні. Пригадую, що спідниця була долом вишита доволі широким гаптованим взором і укла дена у складки, що їх робили на дерев’яних валках. Сорочка і запаска були дуже багато прикрашені таки ж гаптом, у формі квітів, в якому обов’язково мусіли бути вишиті колоски пшениці. Весільне вбрання го лови молодої, це прямо поезія. Зразок того гапту і світлини у весільних одягах находяться в Україн ському Музею в Нью Йорку, куди я їх передала. Ольга Дучимінська мала одну дочку Оксану, з якою по Першій світовій війні залишилася сама. Ок сана закінчила агрономію в Подєбрадах на Чехосло- ваччині і від 1934 р. працювала як агроном у Сіль ському господарі уЛьвові разом з моєю мамою, зго дом у Хліборобській Палаті. Оксана перебувала на еміґрації зі своїм сином Іваном. Померла в 1974 р. Ольга Дучимінська завжди знаходила час на пи сання віршів та оповідань, які появлялися у різних журналах та газетах під різними псевдонімами як: Олег Барвінок, Ольга Лучанська, О. Поважна, Рута О... Як пише Р. Горак у своїй статті "Скромна праців ниця культури” ("Жовтень/88”) Богдан Лепкий пода рував їй кілька віршів і сфотографувався з нею на спомин. Ряд визначних письменників і поетів, як: ’’Василь Стефаник, Петро Карманський, Василь Па- човський, Осип Маковей, Марко Черемшина дружи ли з нею. Була вона сучасницею Константини Ма- лицької, яка писала під псевдонімом Віра Лебедова, Іванни Блажкевич, яка потерпіла жахливі побиття під час польської пацифікації в Галичині, Ольги Ці- пановської, Уляни Кравченко та Олени Кисілевської, сенаторки та редакторки журналу "Жіноча Доля”. По Другій світовій війні О. Дучимінська працю вала у Львівському Музею етнографії та художнього промислу, якого була одною з організаторів. Займа лася вивчанням духової і матеріяльної культури бой ків та гуцулів. Дальше займалася літературою, пи сала вірші та оповідання, теж наукові статті на етно графічні теми. В тій ділянці стала дуже відомою. В 1951 р. була безпідставно репресована і на 10 років позбавлена волі, які перебула на засланні, а найгірше, за словами її внука Івана Мигула, який зі своєю донею Рахилею відвідав її після повороту, пережила втрату її рукописів. Коли повернулася зі заслання мимо того, що її регабілітували, не мала мешкання, не мала рідні і преса накидувалася на неї приписуючи їй неправдо подібні вчинки. Вона терпіла і вірила, що все ми неться. Дещо писала, але ніхто не друкував. Була вже ’’історією”, як каже Горак. Жила у знайомих, згодом у родини О. Кибилян- ської, але одного дня зібрала все своє майно у малу сіточку і опинилася на вулиці, не знаючи що далі ро бити і куди іти, а було їй тоді 95 років. Сіла в поїзд і поїхала до Івано-Франківська, з яким були пов’язані спогади її молодих літ і з якими вона хотіла попро щатися. Знайшлися милосердні люди і дали їй притулок, де вона живе від 1977 р, в будинку за залізничним насипом, з асфальтовим подвірям і одинокою виш нею. Живе у маленькій кімнатці з одиноким вікон цем, через яке рідко видно сонце, бо насип засланяє. В 1983 р. для відзначення її сторіччя Музей опублі кував її листування з відомими польськими етногра фами Виченсами у Швейцарії, та влаштував невели ку виставку. Напередодні свого 100-річчя писала вона вірш ”До зими”, який можна, за словами Горака, уважати заповітом ’’однієї з тих скромних трудівниць нашої культури і нашого слова, що своє життя присвятили рідному народові”. ДО ЗИМИ Зимо-сестрице, не обтулюй рукою Ці скарби, що ношу в душі — Думи, пісні і любов велику, Жаль їх сховати зі мною в землі. Зимо-сестрице, повір, моє серце Горить неопалимо святою любов’ю До Людей, Правди й Краси, Жаль його брати в могилу з собою... Хотіла б любов на землі цій лишити, Комусь в заповіті передати її, Хотіла б її між людей поділити, Квітками розсипать її по землі. На світі любові нема забагато, Заки відійду, хотіла б її роздать. В кого вона в серці — роздавайте другим Зак ляжете спать. 1983 р. м. Івано-Франківськ. Завдяки молодіжній газеті в Івано-Франківську довідались люди, що тут живе Ольга Дучимінська, ім’я якої вже нічого нікому не казало, але вона є най старшою жителькою міста, бо їй 105 років. "Осінню як є теплий день і в повітрі снується ба бине літо, можна бачити О. Дучимінську, яка сидить під одинокою вишнею. Перейти навіть кілька кроків справляє їй труднощі, але завжди по такій "подо рожі” в неї в руці кілька опалих листків вишні, які клала у книжку.” * * * Якраз наспіла вістка до внука Ольги Дучимін ської проф. Івана Мигула, що його бабуня відійшла у вічність дня 23 вересня і похована 26 вересня 1988 р. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
