Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Марійка, Оля і Мірко піднесли руки. Тепер я була готова теж піднести, але що ж дід Мороз зробить з горіхами? Мірко тріюмфував: — Ми виграли! Дід Мороз виграв! — Почекай, — сказав Ярко, — ще побачимо! — Що ти хочеш побачити? Чи наші руки мають п’ять пальців? То нічого тобі не поможе, бо ти не вмієш рахувати... — І чому я не вмію рахувати? — спитав Ярко. — Бо ти кажеш чекати, щоб побачити, чи три на п’ять дають більшість. — Це ще побачимо! Тепер голосуємо на Івана. Починаємо! Раз, два, три! — Як на заклик піднеслося три руки: Ярка, моя і Олі. — А що я тобі казав! Ти хвалився заскоро! — То не впорядку, — заперечив Мірко, — ти дав знак Олі! — Я не фальшую при голосуванні, — запро тестував Ярко. — Ану, Олю, чи я дав тобі знак? — Ніхто не мав мені давати знаку! Я голосувала за обох, бо дід Мороз нас втішив однаково, як Іван! — То неправильно! — настоював Мірко, вражений. — Але з жінками завжди те саме. Вони поступають за своїми почуттями. Та покищо ніхто не виграв нагороди. — Як ніхто? Дід Мороз виграв однаково, як Іван! Кожному належиться по п’ять горіхів. Ось, на тобі, Іване, п’ять і ось для діда Мороза. — Та що він з ними зробить? — спитала я втішена. — Правда, що він з ними зробить? — Повторив Ярко. — Ми всі йолопи! Зрозуміло, ми візьмемо їх, за дозволом діда Мороза, для гри і повторимо перегони санками. Але що тим разом я виграв п’ять горіхів, то маю першенство і право вибрати нову гру. То буде війна сніговими кулями. Чи всі згідні? Кожен з нас мав переїхати ховзанку так, щоб не бути постріленим сніговою кулею. На жаль, най більше куль дістав дід Мороз, бо ми примістили його посередині леду. Було дуже весело. Та саме тоді Юстина прийшла кликати нас до церкви на Службу Божу. Як жаль, що гра так нагло перервалась. Мені хотілося, щоб той сніжний, веселий ранок тягнувся у безконечність... Тепер обтріпували сніг з плащів і курток, тупали ногами, стріпували руками, щоб не нанести до церкви снігу. Які вони радісні, Різдв’яні свята, та такі інші від літніх вакацій. Чому? Сама не знаю. Може, тому, що старші більше ввічливі до мене, а може, тому, що є дідух, колядники із звіздою, чарівна ялинка, кутя... І все те разом таке радісне в обіймах білої зими; триває так коротко, проминає так швидко, наче одна мить. Того ж дня, після вечірні наше подвір’я заповни лось саньми із запрошеними гістьми: отцями та їх родинами, що приїхали з сусідніх сіл. Всі були раді і веселі, що зустрінулись знову. Навіть Оля розмовляла ввесь час з новою учителькою із сусіднього села. Війт Прокіп сказав мені, що та вчителька — свідома українка, і я приглядалася їй нишком, щоб побачити, яка вона, чи подібна до нас. Вона була мила і навіть гарніша від інших гостей, але мала сумні очі, як Оля, що дивились кудись загублено... ’’Які в мене очі, — спитала я себе, — веселі, чи сумні?” Треба поглянути в дзеркало. Але воно нічого мені не сказало, лише відбило мій здивований погляд. Після підвечірку гості розпорошилися. Мама запросила пань і молодь до музики й співу і сама сіла за фортепіян. Отці зібралися в татовій канцелярії на балачку. Там були теж приготовані дві шахівниці для охочих до партії шахів. Старша молодь залишилася в їдальні та займалася різними міськими грами, в яких я небагато розуміла. Мама доручила мені занятися дітьми мого віку. Вона просила, показати їм мої іграшки. Але що ж їм показати? Правдивих іграшок у мене немає... Ввесь мій скарб — мала коробка з гладкими камінцями, які я збирала часто; кошик з засохлими квітами, вінки з несмертельників і альбом засушеної папороті. Але все те ніколи не цікавило інших дітей. Тому я навіть не пропонувала показати моє добро. Правда, ще була лялька, яку мама мені подарувала і яка сиділа тепер у фотелі моєї бабуні. Але як гратися з нею коли вона нічого не вміє... ні плести на дротах, ні розказати щонебудь. Не знаючи добре, чим забавити моїх гостей, я запропонувала їм перейти через веранду до сальону, влізти під фортепіян і там слухати музику. На моє здивування, вони приняли мою думку на-весело. — Зробимо моїй мамі несподіванку! — заплескала в долоні Наталка. — Побачиш її здивований погляд! А ти, Зоїка, не боїшся, що скаже твоя мама? — Моя мама ніколи не дивується, навпаки, вона часом усміхається до мене, — відповіла я, ведучи їх через передпокій на веранду, і сама цікава, що скаже її мама, побачивши дочку під фортепіяном. Але мама нас не спостерегла. Вона була напевно рада, що ’’дітей не чути”, значить, вони не роблять великих псот і не треба встрявати в їх забави...
Page load link
Go to Top