Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
справжньою любов’ю до української старовини. Ду маю, що саме ця любов штовхає її постійно студіювати цю старовину, вглиблюватися в по ходження експонатів, збирати їх, а що більше — вишукувати в Україні стареньких жінок і вчитися від них того, чого нема написаного в книжках. З Музею я вийшла захоплена, а одночасно сумна, що ні я, ні наш СУА не можемо нічим причинитися до розбудови цієї так вартісної установи, яку вже високо оцінили чужиці і ще недоцінили деякі українці. Я обіцяла собі написати статтю до "Свободи” про цей музей, але... почавши писати її пригадала стару китайську мудрість: ”не берися за діло, на якому не знаєшся, бо «замість створити щось гарне, створиш потвору”... Мої відвідини Музею СУА це теж утеча від бідної арґентінської дійсности! Мені казали, що я зле попала в Америку, бо саме під час вакацій і застою в громадському житті, яке мене так цікавило. Не зважаючи на вакаційний сезон, мені пощастило побачити декілька важливіших імпрез. Я була на посвяченні пам’ятника поетові Ольжичеві на оселі його імени в Лігайтоні, в Пенсільванії. Там я мала приємність познайомитися з Владикою Лостеном, про якого багато читала в різних газетах. Там побачила й почула перший і останній раз пок. Олега Штуля-Ждановича. Про День Союзянки я вже згадувала, яке миле враження він зробив на мене. Тоді здивувала мене візита те перішнього Митрополита Шмондюка, але мені пояснили, що наші єпископи радо бувають на українських імпрезах. Це теж була втеча від дійсности... Бачила я також традиційний Здвиг СУМА на оселі в Елленвіл, в якому взяли участь коло тисячі сумівців і з десять тисяч гостей. Із захопленням я подивляла виступи різних осередків СУМА і деякі з них були на високому мистецькому рівні. Усі виконавці були в гарних стилізованих строях. А одночасно я дивувалася, чому з тих десяти тисяч людей, виступам приглядалася,може, лише сотка? Що ж робили інші? Пили, їли, весело гуторили зі знайомими й оглядали та купували крам, розташований обабіч головної дороги на оселі. Так чомусь я уявляла собі Сорочинський ярмарок, питомий колись нашим землякам. А коли, замішавшися в юрбу молодих, я жадібно ловила звуки їхніх розмов, щоб почути хоч одне українське слово і... не почула його, — тоді я не втікала а поверталася до нашої арґентінської дійсности. Справжній сезон у громадському житті з типічними з’їздами, засіданнями, концертами й маніфестаціями розпочинався саме тоді, коли мені доводилося від’їжджати. Шкода було, що не зможу бути на з’їзді колишніх студентів ґрацького університету, бо, напевно, зустірла б там багатьох товаришів із студій. Хотілося теж бути на маніфестації, яку влаштовував УККА. Але обов’язки матері й дружини та, врешті, туга за рідними підганяли мене повертатися. Я потішала себе, що Америки не можна пізнати ні за рік чи два і ніяк усього нараз побачити. Я справді за відносно короткий час познайомилася з багато чим і дечого навчилася. Може декому цікаво знати, чи я "люблю Америку”? Щиро сказавши, багато чого мені подобалося в Америці: це те, про що я вже згадала на початку моєї "втечі”. Але на все я старалася дивитися тверезо, без зайвого захоплення, знаючи, що кожна медаля має два боки. Кожний з них я розглядала зосібна. Наприклад, те, що кожна жінка в Америці, яка працює, має свій гріш і є незалежна від свого чоловіка, мені подобається. Технічні здобутки влегшують жінці провадити домашнє господарство й завдяки їм вона витрачає менше часу та менше сил. Але те, що така самостійна жінка покидає свого чоловіка після 25-ти років подружнього життя, бо він незносний, бо він хропить і т. п., це вже брак стійкости чи брак глибини моралі. Нема на світі ні чого ідеального, коли можна було 25 років усе те зносити терпеливо, то можна й далі терпіти. А чи тільки чоловіки з роками стають незносні? Те, що жінка працюючи (не завжди тому, що мусить а хоче мати більше), занедбує своїх дітей, — також мені не подобається. Те, що молодь має можливості за відносно малі гроші побачити цілий світ — надзвичайне явище. Але те, що більшість тієї молоді, щоб заробити гріш, кидає студії та йде до праці, не здобувши відповідного звання, це загальна в Америці хвороба, на яку хворіє й українська молодь, а головно хлопці. Думаєте, що це може подобатися? І те мені не подобається, що самостійно зароблений гріш віддалює молоденьких хлопців і дівчат від родинного дому й дозволяє жити окремо по вподобі власної сваволі. Обсервуючи такі масові явища, я навіть "благословила в думках" нашу Арґентіну за те, що ще досі тут так глибоко закорінений культ родини в серцях молоді. І врешті розчарував мене факт, що серед так великого скупчення українців аж стільки мішаних подруж. Ще в Арґентіні мене попереджували, щоб я бу ла приготована на все найгірше, бо доляр дуже змінив в Америці людей. Навіть найближчі стали егоїстами, зарозумілими, скупими. На превелике щастя, я з цим не зустрілася. Усі мої знайомі, товаришки, приятелі відносилися до мене так щиро, дружньо й щедро, що я справді цього не сподівалася. Мене запрошували до себе в гості, влаштовували для мене прийняття, возили по крамницях і дарували все щось на пам’ятку. Мої товаришки зі стрийської гімназії, з якими я ходила лише чотири роки, запросили мене в Нью-Йорку до китайського ресторану, де ми провели на приємній розмові кілька годин. Значить, Америка не всіх змінила, може тому я згадую її так приємно. Повернувшись до Арґентіни, довший час я ходила як приголомшена. Арґентіна видалася мені поганою, примітивною, відсталою від Америки що найменше на 50 років. Та ще до цього, Америку я залишала ще зеленою, соняшною, чудовою в позаміських околицях. А тут привітали мене безлисті дерева, сірий, безсоняшний день і ті монотонні краєвиди з копицями смітників в поворотній дорозі з летовища додому. Я оглядала ті самі порозбивані вулиці, які почали були направляти чотири місяці то му й досі їх не направили, і пригадала суворі НАШЕ ЖИТТЯ, ЧЕРВЕНЬ 1978 9
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
