Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
винне — мабуть квасне, — але ви пив. Ухопив течку і що —• духу поб і г до „баса“. Багато не роздумуючи вскочив до першого, який над'їхав, їде. Розглядає крізь вікно рух на вулиці — що це таке? Якісь ву лиці незнані! А нагло, як не зір веться з місця, як не прискочить до автоводія: — Та куди ж ви, оце їдете, містер? А цей йому спокійно: — Туди, куди завжди. — А тобі куди? — Ой, та мені до парохіяль- ної школи св. Михаїла! — То ти не в той автобус зай шов. А тобі треба до онтого! Та й показав рукою. Нависав Івасико- ві другий квиток і казав зійти. На другій зупинці Івасик цілком роз губився. На щастя висіла з ним ще якась пані, яка це все бачила та чула. Вона взяла Івасика за hvkv . мов малу дитину і повела до другої зупинки. Через цю задержку вже стало досить пізно. Але на цьому не кі нець. До того ще розв’язалась йо му шнурівка у черевикові. Біля шкільної брами мусів спинитись, щоби зав’язати. А, що було душ но, скинув жакетик і повісив на брамі, як зав’язував черевик. Від так мерщій побіг до кляси. Підчас перерви шкільний сто рож настромив якийсь жакетик на держак мітли і обносив, мов який прапор, між дітьми і кликав: — А чий це жакетик? Голосись! — Це мій! — крикнув Івасик —- я, я забув про нього. — Маєш щастя, що я його зав важив, а не чистильники вулиць, а то твій новісінький жакетик опи нився б у смітнику. Та й пропав би, на амінь! . . . А вдома мама привітала його до кором: —-Ти чого випив нині рано цілу склянку сметани? Та ж я тобі ви разно сказала, де твоє снідання. — Так, так, — матусю, сказа ла, — але я забув! А зі здивуванням дальше: — О! то це була сметана? — Авжеж, певно, що сметана. А не розболівся у тебе від неї жи вотик? — О, ні, мамо, мені від неї ду же легко стало — я ще одну склянку випив би. А іншим разом дуже спішився, шоб хоч раз нарешті прийти до школи вчасно. Скоро, прихапцем одягнувся, ухопив зі стола, що по трібне і мерщій вибіг із хати. А все ж таки, і пані вчителька і діти вже були в клясі. Несміливо увійшов і нерішуче станув біля дверей. Та тут же сталось щось та ке дивне! На його вигляд всі діти і, навіть, сама пані вчителька, за сміялись: — Ха-ха-ха! — та: Ха- ха! Зніяковілий Івасик оглянув се бе, дивуючись, що то вони на ньо му таке смішне побачили. І, аж те пер спостеріг, що з поспіху, за мість своєї шкільної течки ухопив був зі стола, і тепер пригортав до грудей, мамину шкіряну торбин ку. Засоромлений, мерщій завер нув, вибіг на коридор і побіг про сто додому. Пані вчителька вибігла за ним, кликала, щоби вернувся. Де там! Біжить, та біжить, хотів пішки забігти додому по течку — бо на автобуса не мав грошей. Так він біг що аж упрів! Десь у половині дороги прига дав собі, що даремно біжить, бо двері хати заперті на замок, а ключики від дверей у нього в течці — ну, а течка в хаті. Та й, зі спу щеним носом, вернувся назад до школи. Якось пані вчителька на цей раз на нього не гнівалася. Дала йому кілька листків паперу, бо зшитка не мав, і казала записувати, що буде задане на домашню вправу. Коли, по науці ппибіг додому, на щастя, батьки вже були в хаті і відчинили йому. Мама гнівно привітала його! — Ох, ти непоправний забудь ку! Як ти міг забути течку? Івасик сердечно привітався із своєю течкою, переглянув зшитки і з радістю сказав собі: — Як то добре, що я тут маю вже готові домашні вправи! Не потребую писати. Та й побіг гра тись. А на другий день пані вчителька питає: — А де твоя домашня впра ва? Івасик показує зшиток: — Ось тут! — Та ж це завдання було на вчора, а на сьогодні я казала тобі переписати з листка до зшитка і викінчити. — Так, так, пані казали, але я, я забув! . . . Часто траплялось Івасикові за бувати. Аж діти гукали до нього: — Івасик — Забудько! Забудь ко! А знов одного разу пані вчи телька спитала: —- Ти чому Івасику вчора до церкви спізнився? Засоромлений хлопчик признав ся: — Я забув узутись. — Якто? „Забув узутись"? Хі ба босий вийшов на вулицю? — Ні, не босий, а в старих, по дертих, домашніх капцях. І знов усі сміялися з нього. Згодом Івасикові самому надо кучили ці насмішки над ним і він став більш уважним. Та й пере став бути „забудьком". На його вигляд усі діти і навіть сама пані вчителька засміялись... 28 НАШЕ ЖИТТЯ — ВЕРЕСЕНЬ, 1962 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
