Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
винне — мабуть квасне, — але ви пив. Ухопив течку і що —• духу поб і г до „баса“. Багато не роздумуючи вскочив до першого, який над'їхав, їде. Розглядає крізь вікно рух на вулиці — що це таке? Якісь ву лиці незнані! А нагло, як не зір веться з місця, як не прискочить до автоводія: — Та куди ж ви, оце їдете, містер? А цей йому спокійно: — Туди, куди завжди. — А тобі куди? — Ой, та мені до парохіяль- ної школи св. Михаїла! — То ти не в той автобус зай шов. А тобі треба до онтого! Та й показав рукою. Нависав Івасико- ві другий квиток і казав зійти. На другій зупинці Івасик цілком роз губився. На щастя висіла з ним ще якась пані, яка це все бачила та чула. Вона взяла Івасика за hvkv . мов малу дитину і повела до другої зупинки. Через цю задержку вже стало досить пізно. Але на цьому не кі нець. До того ще розв’язалась йо му шнурівка у черевикові. Біля шкільної брами мусів спинитись, щоби зав’язати. А, що було душ но, скинув жакетик і повісив на брамі, як зав’язував черевик. Від так мерщій побіг до кляси. Підчас перерви шкільний сто рож настромив якийсь жакетик на держак мітли і обносив, мов який прапор, між дітьми і кликав: — А чий це жакетик? Голосись! — Це мій! — крикнув Івасик —- я, я забув про нього. — Маєш щастя, що я його зав важив, а не чистильники вулиць, а то твій новісінький жакетик опи нився б у смітнику. Та й пропав би, на амінь! . . . А вдома мама привітала його до кором: —-Ти чого випив нині рано цілу склянку сметани? Та ж я тобі ви разно сказала, де твоє снідання. — Так, так, — матусю, сказа ла, — але я забув! А зі здивуванням дальше: — О! то це була сметана? — Авжеж, певно, що сметана. А не розболівся у тебе від неї жи вотик? — О, ні, мамо, мені від неї ду же легко стало — я ще одну склянку випив би. А іншим разом дуже спішився, шоб хоч раз нарешті прийти до школи вчасно. Скоро, прихапцем одягнувся, ухопив зі стола, що по трібне і мерщій вибіг із хати. А все ж таки, і пані вчителька і діти вже були в клясі. Несміливо увійшов і нерішуче станув біля дверей. Та тут же сталось щось та ке дивне! На його вигляд всі діти і, навіть, сама пані вчителька, за сміялись: — Ха-ха-ха! — та: Ха- ха! Зніяковілий Івасик оглянув се бе, дивуючись, що то вони на ньо му таке смішне побачили. І, аж те пер спостеріг, що з поспіху, за мість своєї шкільної течки ухопив був зі стола, і тепер пригортав до грудей, мамину шкіряну торбин ку. Засоромлений, мерщій завер нув, вибіг на коридор і побіг про сто додому. Пані вчителька вибігла за ним, кликала, щоби вернувся. Де там! Біжить, та біжить, хотів пішки забігти додому по течку — бо на автобуса не мав грошей. Так він біг що аж упрів! Десь у половині дороги прига дав собі, що даремно біжить, бо двері хати заперті на замок, а ключики від дверей у нього в течці — ну, а течка в хаті. Та й, зі спу щеним носом, вернувся назад до школи. Якось пані вчителька на цей раз на нього не гнівалася. Дала йому кілька листків паперу, бо зшитка не мав, і казала записувати, що буде задане на домашню вправу. Коли, по науці ппибіг додому, на щастя, батьки вже були в хаті і відчинили йому. Мама гнівно привітала його! — Ох, ти непоправний забудь ку! Як ти міг забути течку? Івасик сердечно привітався із своєю течкою, переглянув зшитки і з радістю сказав собі: — Як то добре, що я тут маю вже готові домашні вправи! Не потребую писати. Та й побіг гра тись. А на другий день пані вчителька питає: — А де твоя домашня впра ва? Івасик показує зшиток: — Ось тут! — Та ж це завдання було на вчора, а на сьогодні я казала тобі переписати з листка до зшитка і викінчити. — Так, так, пані казали, але я, я забув! . . . Часто траплялось Івасикові за бувати. Аж діти гукали до нього: — Івасик — Забудько! Забудь ко! А знов одного разу пані вчи телька спитала: —- Ти чому Івасику вчора до церкви спізнився? Засоромлений хлопчик признав ся: — Я забув узутись. — Якто? „Забув узутись"? Хі ба босий вийшов на вулицю? — Ні, не босий, а в старих, по дертих, домашніх капцях. І знов усі сміялися з нього. Згодом Івасикові самому надо кучили ці насмішки над ним і він став більш уважним. Та й пере став бути „забудьком". На його вигляд усі діти і навіть сама пані вчителька засміялись... 28 НАШЕ ЖИТТЯ — ВЕРЕСЕНЬ, 1962 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
