Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28
Амалія Рублева Десять літ тому (Жіноча Служба Україні у Станиславові) Події, що їх згадала п. Марія Біляк у попередньому числі “Нашого Життя” живо розво рушили мої спомини. Прига дались настрої, події, з того ча су, розгорнулася в памяті вся виконана праця. Хоч як ця згадка хвилює мене, то всеж таки воно конечне все це при гадати собі й закріпити для прикладу й памяті. Розгром нашого життя у 1939 р. відчули ми в Станиславові дуже болюче. Ніхто з нас не мав ілюзій щодо того, що нас чекає і не робив собі надій, що можна буде продовжувати гро мадську працю. Тому філія Со юзу Українок у Станиславові, якої я була головою, приступи ла зараз до упорядкування сво їх справ. Перш усього ми пос тарались сховати і зберегти канцелярію — себто архів, кар тотеку, хроніку і листування. Це розібрали членки між со бою. Довго продумували ми над бібліотекою, яка була в нас дуже гарна. Та перевозити та кої скількости книжок не мо жна вже було в той час. Тому ми обмежились до того, що ро зібрали між собою лише цінні ші книжки, та річники журна лів. Закінчивши це діло, ми ще порозумілись між собою, як представлятимемо нашу працю вразі допиту. Ми не були певні, чи збереглись у старостві спи ски товариств та їхніх управ. Одначе були приготовані на те, що поляки зможуть виказати активніших жінок у місті. Описати перебіг тих двох літ, що слідували, дуже важко. По стійна тривога, переслідуван ня близьких, розгром молоді — все це сковувало думки і волю. Сходилися тільки найближчі друзі і то не надто часто, бо й часу не ставало на те при не впинній гонитві за працею й хлібом. Коли нарешті сталося те страшне, чого ми сподіва лись — переслухи й допити, знайшлись несподівано нові си ли в кожної з нас. Треба було дати знати й остерегти, треба було й на село до одних чи дру гих членів Кружка вістку пере дати. Та коли по декілька до питах нас попередили, що ми на “листі”, то треба було сяг нути за єдиним тоді можливим виходом. Виїхати, скритися! Це теж було трудне й ризиковне, але давало хвилину передишки і надію на зміну. І ця надія не завела. День 21 червня глибоко потряс усіми мешканцями Станиславова й околиці. Гудіння літаків і ви бухи повідомили всіх про по чаток війни. Радість і жах на переміну напокоїли душу. Май же в кожній родині когось бра кувало. Де вони, що буде з ни ми? Чи може з тюрми вивозять вязнів? Біль рве душу, але ні хто не відважується піти під тюрму, бо патрулі снуються мі стом. Першими увійшли мадяри. Понуро зустріло їх місто, ще живою була в памяті трагедія Карпатської України. Люди поховалися по хатах. Тільки поляки привітали нових “виз волителів” та знайшли з ними дружню мову. По трьох тижнях мадяри уступили місце німцям. Майже рівночасно з тим оснувався Український Комітет із чільних громадян, що остались при житті. Місто було тоді образом руїни: порозбивані склепи й магазини, попалені доми, а се ред того сотні людей, що вре шті відважилися вийти на вули цю. Пошкодовані родини ки нулись до тюрми та там, де бу ли збірні могили — шукати сво їх рідних. Окрім того мандру вало й багато чужих. Україн ські біженці з Бесарабії й Бу ковини, що їх відбили німці від большевиків, вертались у свої сторони, але не мали дозволу йти дальше. Цілі родини або жінки з дрібними дітьми блу кали по місті, шукаючи якогось пристановища. Цілими гуртами вони розтаборювались на пло щах, де й під мурами спали. Треба було подумати про не гайну допомогу. Як тільки мо жна було виходити на вулицю, я порозумілась із кількома жін ками з давньої управи і ми скликали в перших днях липня жіночу нараду. Голова Комітету привітав нашу ініціятиву і пі шов нам на руку. При помочі жінок зорганізовано харчівню у давньому ресторані “Уніон”. Там ми прохарчовували денно 300 осіб. Жінки дижУрияи день і ніч, бо біженці прибували без настанно. Виринула потреба нічлігарні. її влаштовано зараз же в домі залізничників. Ми вже були в розгарі робо ти, коли зі Львова наспіла віст ка про те, що там постала са мостійна жіноча організація під проводом Константани Ма- лицької. Назва її була для нас нова — Жіноча Служба Укра їні. Знаючи К. Малицьку, як давню проповідницю жіноцтва, ми вирішили зараз же створити в нас відділ цієї організації. По одержанні інформацій і пра вильника, ми оформили себе. Головою відділу вибрано мене. Праця розгорталась ширше. Започатковані ділянки продов жувано, хоч вони вимагали на--' пруження всіх сил. Але помимо важких переживань і особистих трагедій нам не бракувало тоді рук до роботи. Навпаки, як тільки встановився звязок із селом, ми почали основувати там наші гуртки. Вся громад ська енергія, що її так жорсто ко зморозив большевицький режім ,відродилась наново. Гуртки почали родитись немов ізпід землі. Вкоротці двадцять- шість сільських гуртків стану ло до праці з нами. А місто ставило щораз то нові вимоги. Виринула потреба ще одної харчівні, бо одна не годна була прохарчувати всіх, що приходили. До міста напли вали люди з усіх сторін. Харчів було мало. Неупо'рядковані від носини не заповідали поправи. Розпука бралася, коли треба відправляти з нічим голодних людей. Тоді то звернулась я до на ших гуртків за допомогою. Скликавши голов гуртків, я зя- сувала їм положення і вказала на причини. Недовго ми ждали на відгук. Гуртки перевели збірку харчів на місцях і селян ки охотно давали хто, що міг: городину, муку, крупи. За кіль
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28 
