Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28
иксана драгоманова Пригода Авторка цього оповідання, голова Спілки Укр. Науковців і Мистців в Ар гентині, нещодавно видала повість „По той бік світу” у видав. „Овид”. Оцінку цієї книжки подаємо на об гортці. Щоб ознайомити читачок із творчістю нової нашої письменниці, містимо надіслане нею оповідангія з життя українських поселенців в Ар гентині. День почався погано. Властиво почався він досить добре. Сонце світило-, пташки співали. Михалко прокинувся веселий і свистів собі мов со ловейко. Та тут причепилась Настя. Звісно, що жіночий рід утворе но на те, щоб усім перешко джати — це й батько нераз ка зав. Отже причепилась: — Не свисти, не свисти тай не свисти, — каже від свисту в неї голова болить та нудить її, тай не вільно вихованому хлоп цеві свистіти у хаті. Треба було щось їй відповісти, слово за словом тай дійшло до сварки. — Дурка нікчемна, — крик нув на сестру Михалко та саме тоді увійшла мати. — Хто це тебе навчив лаяти ся, бісова дитино? — скрикну ла вона. Не встиг Михалко відповісти, що якраз учора вона тими са мими словами вилаяла Настю, як мати схопила його за вухо та добре потріпала, поки він не вирвався та не вискочив із пла чем на подвіря. Там щось май стрував батько. Побачивши йо го, Михалко ще голосніше за плакав. — Чого ти скавчиш? — спи тався батько. — Мати поби-и-ла, жалібно протягнув Михалко. Він знав із досвіду, що його батьки ніколи не приходили до згоди у справі виховання дітей. Тільки збе реться батько дати Михалкові дубця за якусь провину, як ма ти, мов квочка, наскочить на батька: — Безсердешний, не шкода тобі бити дитину? А як нападе мати, то тоді вже стає в оборону батько: — Чого ти хочеш від хлопця? Хіба він винуватий, що ти його не вмієш виховати? Тай поч нуть сваритися. А Михалкові тільки того й треба. Він скоріш навтікача та повертається тоді, коли забуваються всі його про вини. Але сьогодні був нещасливий день. — Ну, то що? Мало тобі? Хо чеш, щоб я додав? — спитався батько так грізно, що Михалко відразу перестав плакати. Зро зумівши, що дома йому нічого робити, він мерщій попрямував до фіртки. — Куди б його піти? — пи тався себе Михалко, спиняю чись на перехресті. З роздумя вивів його окрик: — Ола, ола, Михалку! На великому тягаровому авті, яке було навантажене цілою го рою дощаних скринок, з само го верху сидів сусідів Грицько, найбільший Михалків приятель. — Що ти там робиш? — із зацікавленням спитався Михал ко. — Чекаю на дядька Степана. Він обіцяв мене повозити. — А мене? — Та може й тебе! Ось він іде. Попроси його. До авта підходив високий, дужий чоловік. Михалко почав його благати. — Дядечку Степаночку! Мо жна і мені з вами? Голубчику, дозвольте! — Мені що? — відповів той, — ти багато не заважиш. Михалко вмить вліз на авто і примостився біля Грицька. Що за приємне життя у цього дядь ка Степана! їздити увесь день на такому величезному авті і возити скринки з різнобарвни ми пляшками, які так весело деренчать, коли авто підскакує на нерівній дорозі. Того й він такий добрий, все всміхається та все дозволяє. Майже на кожнім розі дядько Степан затримувався, щоб до ручити декілька скринок до альмасену1), отримуючи взамін порожні пляшки, які деренчать ще веселіше. Хлопці радо до помагали переносити та уміщу вати скринки і хоч робили вони це для власної приємности, але !) Крамниця з споживчим крамом та напоями. сливе всюди перепадав їм ще й гостинець від власника альма сену. То цукорок, то коржик, то гріш. Було дуже весело. Нарешті дядько Степан сказав: — Тепер добре тримайтесь: поїдемо до річки. Дійсно, як звернули з бруко- ваної дороги, треба було три матись, бо так колисало й під кидало, що не треба було й гойдалки. Так їхали досить довго пустирями, що їх підчас великих припливів затоплюва ла вода. Доїхали до Ля Пляти2), де стояло Рекрео3) — деревяна будівля на високих стовпах, що навколо неї росли досить кволі верби. Попід ними стояли сто-^ ли та лавки, що їх вбито в зе-~ млю, щоб не унесло водою. Тому що літня спекота вже пройшла тай день був будний, гостей було мало. Тільки при деяких столах сиділи люди та здалека навколо вогнища зіб ралось кільканадцять хлопців, що пекли а-садо4). Дядько Степан доручив до* Рекрео три скринки напоїв і зі брався від’їжджати. Майже не умовляючись хлопці заявили: — Ми тут зістанемось. — Як же ви повернетесь? — Ми побіжимо. — Мені що? Зіставайтесь, по годився дядько Степан і поїхав. Хлопці підбігли до вогнища і відразу знайшли собі роботу: збирати гілки та тріски, що їх понаносила вода, бігати до річ ки за водою, тощо. Асаду пекли студенти, що користовували останні теплі дні. Воно вийшло не дуже вда ле: з одного боку було непро- печене, а з другого підгоріло, проте всім смакувало, особливо нашим хлопятам, що також о- тримали по доброму куснику. Потім Михалко і Грицько пі шли на річку: вода відійшла дуже далеко, відкриваючи дно, на якому було чимало цікаво го: пусті пляшки, шабатурки, часом у калюжах маленькі, ко 2) Широка річка, пролив, над яким лежить Буенос Айрес. 3) Рід ресторану. 4) Печене мясо. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28 
