Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
2 4 WWW.UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЖОВТЕНЬ 2019 розкішної, тонкої ювелірної роботи — не ма - тиме жодної цінності. Але я не матиму коли журитися своєю згу - бо ю, адже мені треба привести до тями переля - кану господиню, яка, ледве стримуючи сльози, говоритиме сама до себе. Добре, що хоч обручку залишили, бо з чим би вона прийшла до свого чоловіка? Це — найцінніше з того, що вона має зі своїх дорогоцінностей. Я див и - тимуся на свою господиню здивованими очима і розумітиму, як мало я знаю у цьому житті... А далі намагатимуся змінити тему на щось веселіше, бо йде ніч і треба виспатися. Але синьйора Марія продовжуватиме своєї: — Мені, Natalia, незабаром 95... — Як гарно ! — кажу я. — Ото погуляємо! — Ти думаєш, що хтось з моїх племінників здогадається привітати мене? Ніколи... Я майже закладаюся з Марією, що по - дзвонять, а сама вже шукаю телефонний запис - ник, де є номери кожного з них. І, вклавши спати синьйору Марію, обдзвонюю кожного. У відповідь отримую багато компліментів і вдяч - ності за повагу до їхньої тітки Марії. Наступ - ного ранку, ні світ, ні зоря, наш домашній те - лефон «синіє» від дзвінків, кожен з яких адре - сований «дзії» (тітці) Марії. У такому бадьо - рому дусі ми всі їдемо до поважного ресторану «Mondina», назва якого означає призабуту про - фесію жінки, яка висіває рис, на святкування Маріїного 95 - ліття. Не пригадую, які страви подавав нам того дня вишуканий кельнер. Мені «вріжеться» в пам’ять інше: пов едінка родини та самої ювілярки, у компанії яких не браку - ватиме родинного тепла, щирості, поваги, жар - тів. На це задивиться сам господар ресторану, коли ювілярка задуватиме свічку на святко - вому торті та дякуватиме кожному зокрема за його присутність на тому особливому святі. Я сидітиму з краю стола і спостерігатиму за кожним, і за згорбленою 9 - ма десятками жін - кою, та думатиму про себе. Бо і мої молоді роки, присвячені цій людині, не пройшли на марне. Почуватимуся так, ніби успішно закінчу ю іта - лійську академію на випробування власного тер піння, честі, поваги до чужих людей, любові до чужої країни, яка навіки залишиться в моє - му серці рідною. Адже, зі слів моєї го спо дині, «Італія — це розкішний рай у центрі Европи». — N atalia , ходи - но сю ди швидко! — Слухаю Вас... — Маю до Тебе одне важливе запитання. Мене пробирає страх... — Скажи мені, чому на Христовому роз - п’ятті голова Ісуса повернута в бік? Я вже знаю, що це черговий «екзамен» синьйори Марії на мою уважність до її безкі - нечних «базил ет», якими я списала цілий за - писник. Але мені приємно здогадуватися напе - ред, що здам я його «на відмінно». І, ніби школярка біля дошки, розповідаю про те, як в одному італійському селі один цікавий до всьо - го священник вирішив здивувати своїх пара - фіян п риємним подарунком. Відшукавши най - здібнішого столяра, він замовив йому роз п’ят - тя, але таке, яке ще ніхто не бачив, яке б заста - вляло калатати серце! Трудився той сто ляр дов - го і нудно, здавалося, тій роботі ніколи не буде кінця. А Храмове свято все бли жче та ближче. — Чи багато ще до завершення? — цікавиться священник. — Та є трохи, — столяр на те. Так минають знову кілька тижнів. Бачить священник, що, мабуть, ніц з того всього не буде і йде на пораду до одного мудрого чо - ловіка. — Чим Ви його годуєте, отче? — Як чим? Усім найкращим, — каже той. — Що я їм, те і йому даю! Навіть склянки дорогого вина не шкодую. — Так ніколи робота не скінчиться, отче! Хто хоче таке добро втрачати? — А що робити? — питає ксьондз. — Дайте майстрові сякий - такий пайок і більш е часнику. За пару днів столярська робота, як не дивно, була завершена! Настав той довгоочікуваний момент, коли зібралося все село, і кожен ока не спускав з якоїсь велетенської статуї, що була закрита білим простирадлом. За мить воно вже було у руках вмілого столяра, а всі, затамувавши подих, зупинили свій погляд на «живому» розп’ятті. Люди перехрещувалися, уявляючи перед собою живого Бога... Священник і собі робив на грудях знак хреста, а його погляд зупинився на Ісусовому обличчі, яке було відвернене в бік. — Чому Ісус відвернувся від нас? — запи - тав майстра. — А ви, отче, що хотіли? Якби вам дав так багато часнику, хотів би я на вас подивитися... ...На цьому я прокидаюся зі свого яскра - вого сну. По тілу ще якийсь час «бігають мурашки», а я вже знаю, що обов’язково напишу про це у День річниці відходу синьйори Марії до Вічности, з якою попрощатися не так легко навіть після смерти. З гумором і крізь сльози, Наталія Слободян — Байдюк, Брансбург, США.
Page load link
Go to Top