Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ЖОВТЕНЬ 2019 WWW. UNWLA .ORG 23 дух, випивати по великому келиху червоного вина «Lambrusco» під час обіду, вицокувати невисокими підборами по старій бруківці, у найбільший холод одягати капронові панчохи і простоволосій іти до церкви. А перед виходом на люди сто разів крутитися перед дзеркалом! Так ми «прицокали» незадовго після Маріїного ювілею на сходи нашої церкви, де, за тради - цією, Марія шп ортала у своїй сумці «манчу» для св. Антонія з Падови, що був праворуч при вході храму, і розп’ятому Ісусові, що ліворуч. Я, навіть не підозрюючи, що на мене чекає за мить, споглядала знайомих людей, які теж поспішали на месу. Тримаючи однією рукою за ручк у важких дверей храму, у які мала пропу - стити свою господиню першою, я мало не зом - ліла, побачивши, як вона падає назад з най - більшої сходинки! Тоді вперше я подивилася смерті в очі, що вже подавала руку моїй го - сподині. Якби я миттєво не схопила її за бар ки і не потягла таким сильним ривком, як Кличко на нокауті, то... Ніхто того дня не розумів, чому ми зайшли до церкви такі бліді та перелякані, а сам Бог не встигав лічити наші серцебиття. Це була перша Служба Божа в моєму житті, на якій я молилася на лише м ені відомій мові з 3 - х слів: «Дякую Тобі, Боже!». Синьйора Марія штур - хала мене ліктем під бік, і я розуміла, що її молитва не інакша. У таких історіях з малими і великими «тра - функами» минали мої місяці та роки у чужій хаті чужої країни, де я вчилася літе ратурної мови з телебачення і місцевого «сананджо - лінівського» діалекту від своєї господині. Коли синьйора Марія бачила, що я щось занотовую собі у записник, то любила запитатися мене, чи я до правди вмію читати й писати, від чого я мало не втрачала дар мо ви. Але того було не досить, і малописьменна жінка хотіла знати: «Україна — це село, чи місто? А люди там му - сульмани, чи християни?» Мені влаштовувався «екзамен» на знання молитов, яким моя го - сподиня не йняла віри. Бо як в Україні можна говорити українсь кою, коли кращої за італій - ську не може бути в цілому світі?! З роками від - даю належне словам своєї господині, вивчаючи на щонедільних богослужіннях «Padre nostro», «Ave Maria», «Credo». І не налюбуюся своєю синьйорою в той момент, коли на телебаченні звуч ить гімн Італії. Моє серце калатає більше від споглядання старої жінки, яка тримає на серці свою спрацьовану руку та знає кожне сло - во з «Fratelli Italia», ніж від самого гімну, який з того моменту навіки залишиться і в моєму серці. Поки я готую численні м едикаменти на вечір для синьйори Марії: уколи для кращої циркуляції крові, розчин для промивання старечих і хворих ніг, з яких витікає інколи пів літра води, ромашковий настій для проми - вання оперованих від катаракти очей, жмені пігулок для сну — від тиску , для роботи серця, захисту шлунку, моя господиня містушиться на своїй польтроні і губить свій дорогоцінний перстень. Відкладаємо все і шукаємо згубу, бо спання не буде. Я закінчую медичні процедури і цікавлюся у неї, скільки би вона запросила за той перст ень, якби я хотіла його купити? Жінка міряє мене таким поглядом, що я швидко намагаюся змінити тему розмови. Але вже пізно. І мені треба вислухати нотації та історії про бабині перстені, які вона отримала від свого чоловіка у день заручин та одруження. Вар то зачепити її на ту тему, як новим історіям знову немає кінця. Тоді ми шукаємо паперову коробку з пожовклими фотокартками і чоловіковими листами, які не раз були обмиті сльозами Марії, що повдовіла у 50 літ, але зберегла, як церковну реліквію, вірність св оєму шлюбу до смерти. 8 років я бачила на власні очі, як згорблена жінка перед сном, згово рив - ши всі свої молитви, цілує фотографію свого вічномолодого чоловіка, що у срібній рамочці на тумбочці біля її ліжка поруч зі св. Рadre Pio. Жінка нагадує мені пер ед сном закрити вхідні двері на засув, з чого я лише сміюся, бо у нас немає що красти — хіба нас двох та бабині дорогоцінні перстені. Та як не дивно, правда була на стороні старшої жінки. Одного сонячного дня, коли я вийшла на 2 - годинну волю, що законно належалася таким «добровільно ув’язненим», як я, мені і на гадку не спадало, що моя синьйора Марія матиме «гостей». Дві молоді жінки, пантруючи, коли я вийду з хати і зачин ю за собою двері, нати снуть на кнопку дзвінка нашої квартири та назвуть себе племінницями Марії. Довірлива жінка , що завжди рада родині, відразу відкриє двері. Поки одна «вішатиме італійську лок шину» на бабині глухі вуха та стягатиме зі ста речої руки перстень, інша раптом захоче в туалет. Баба й рота не встигне відкрити, як вона вже нишпоритиме по всіх кутках квар тири, підмітаючи все, що їй сподобається. І лише Маріїна фраза: «За хвилину - другу мій син буде тут!» спам’ятає злодійок, за якими лише дим покуриться сходами вниз. А коштовностей того дня позбудеться не лише моя господиня, але і я. Моя велика шкіряна скрин ька, де було чи - мало намист з напівдорогоцінного каміння, миттєво збідніє. А разом з намистом зникне і золота обручка, що, на відміну від бабиної —
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
