Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Projects
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ЖОВТЕНЬ 2019 WWW. UNWLA .ORG 21 СВІТЛІЙ ПАМ'ЯТІ СИНЬЙОРИ МАРІЇ або « Чого варті італійські заробітки?» Коли моїй «залізній клятві» в Італії жити в мирі та злагоді з 90 - літньою синьйорою Марією «поки смерть не розлучить нас» пішов 8 - й рік, моє життя несподівано обернуло каш - кета на всі 90 градусів, тому присязі прийшлося тріснути, як мильній бульці... І хтозна, чи писалися б ці рядки, якби в мої сни т ак часто не навідувалася синьйора Марія. Тому цей до - пис — присвята їй, італійській старожилці Марії Пеллегріні, яка 8 літ ділилася зі мною окрайцем хліба, своєю пенсійною копійчиною, теплим кутом, а десь - колись і своєю злістю, бо ж не на рідних дітях її з ганяти... Цієї простої та бідної жінки, якій Бог вділив більше віку, як грошей і статків, не стало 8 - го лютого 2018 - го, рівно тоді, як і моєї рідної бабусі Лінки. Що - правда, з різницею у 19 років. Тому, відхід цих обидвох близьких моєму серцю людей до Вічн ости триматиметься моєї пам’яті довічно, як і добре засвоєне мною правило у Маріїній хаті: «Записувати у своєму серці те, що добре, а на піску — те, що погане». Я вже понад два роки живу на повній волі! «Як це?» — запитаєте. Хто мав подібну роботу, мене зр озуміє. Але, якщо мене хтось запитає, чи готова я ще раз пройти «італійський ви - шкіл?», то відповім: «Готова більше, як коли - небудь!» Адже протоптаною стежкою йти набагато легше! Це щось на зразок тієї історії про одного юнака, який дуже хотів стати мо - нах ом, а коли спробував, то зрозумів, що сів у не свої сани. Проте не шкодував про жоден день, проведений у монастирі. За 8 років свого перебування сам на сам з перестарілою жінкою у тісній однокімнатній квартирі, у помешканні, що було навіть не власністю гос подині, а найманим державною, пережито мною на цілу книжку. Але з неї я виберу кілька найцікавіших епізодів, які змінили моє життя, думаю, не на гірше. Про - живаючи у чужій хаті, я відкрила у собі при - ховані здібності до багатьох професій: перу - каря, медсес три, няньки, компаньйонки, домо - господарки, кухаря, нічної чергової. Однак зар - плату мені платили лише за одну «посаду» — «баданте», яка складалася з усіх вище перелічених, як «олінклюзів». Адже у моєму контракті на роботу все це було передбачено дрібненьк ими літерами, як і моє безвиїзне працевлаштування. Одним словом — безвід - мов на нянька 22 годин на добу! Хто ще не тримав у своїх руках «евро», скажу відверто — воно так зле пахне! Але разом з тим, розлучатися з ним ще гірше, коли життя примушує відкривати гаманець. Кожного місяця, коли ця жінка віддавала мені більшу частину своєї пенсії, наголошувала: «Дивися, Natalia, аби ти мудро потратила мої гроші, бо вони мені так гірко прийшли». І жінка поринала у спогади, коли молодою, по коліна у воді, висаджувала вручну на італійських полях рис. У ті цікаві розповіді поринала з головою і я. Мені здавалося, що йду разом з нею, три - маючи в подолку фартуха біле зерно й чала - паючи босими ногами по розлогих італійських полях. Відразу розумію з тих розповідей, чому ніяк не можу вигоїти Маріїні ноги — повні мозолів, грибка і виразок. Від того якось і рис мені перестає смакувати... А бідна жінка розповідає, як у той час вона наїлася жаб, яких не бракувало по тих водоймах: «Колись то було соромно їсти, — сміється жінка. — Це була їжа бідняків, а тепер це ще й «люксуси»!» Цікава до всього Марія, спостерігаючи, з якою уважністю я слухаю її, дає мені чіткі рекомендації з вило - влювання ропух і розпізнання їхньої статі. Ад - же чоловіча — смачніша! А синьйора Марія вже чимчикує д умками величним Міланом — бід - на, аж синя, але щаслива, бо молода! Доби - рається потягом до багатолюдного центру, де нікому не бракує роботи, та наймається до багатих синьйорів витирати кути їхніх покоїв. Жінка наголошує про те, що на той час не було жодних миючих засобів, окрім господарського мила та рідкого амоніяку, зате яким чистим було природне середовище! Далі ми вже обидві чимчикуємо бабиними спогадами нашим містом Sant'Angelo, де усе таке знайоме! Ті історії мені ще цікавіші, адже я навіть знаю людей, про яких мені розповідає Марія, яка на той час «синьйорою» навіть не «пахла». На якусь мить почуваюся італійським «prette», якому розповідають те, що далі моїх вух не має вийти ніколи. Тим роз повідям ін - коли немає кінця - краю, а завершуються вони часто - густо однаково: «Дивися, Natalia, аби ти не обмовилася, бува, з наших історій з моїм сином, бо нам обидвом перепаде!» За багато років смішно чути такі застереження — сама знаю. А синьйора Марія на гадує ще якусь «перчену» історію, але кидає оком на годин - ник, що на стіні, і спліскує в долоні: «О, Natalia, ми ще вечерю не варили, а мені вже пора «ро - заріо» слухати» ( це італійська телепрограма
Page load link
Go to Top