Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 2015 WWW.UNWLA.ORG 7 Репортер запитує: «Де застала Вас вістка про кінець війни?» Зіна Левицька, членка 62-го відділу СУА, Ґлен Спей, Ню Йорк. У 1942 році мене з рідного Києва забра- ли на роботу до Німеччини, де я працювала на фабриці, що виробляла солодощі та заморожу- вала фрукти. Згодом сюди переїхали мої бать- ки і сестра. Саме в цьому місті ми в травні 1945 року почули звістку про те, що війні прийшов кінець. Звичайно, то була велика радість, але тут громом пролунала звістка, що біженців будуть примусово повертати в СССР. Стало страшно, люди боялись повертатись на Бать- ківщину, де знову запанував комуністичний режим. В небі над Німеччиною кружляли аме- риканські та совіцькі літаки, скидали бомби, а нам приходилось переховуватись. Шукаючи притулку, ми втікали вглиб Німеччини. Дола- ючи немалі труднощі, добралися до Баварії, де було безпечніше, де діяли табори для таких, як ми. Спочатку батьки остерігалися йти до табору, бо звідти енкаведисти могли нас при- мусово вивезти назад, в СССР. В той час я вивчила англійську і ні- мецьку мови, а також навчилася друкувати на машинці, що згодом мені дуже пригодилося, коли ми все-таки перебралися в американську зону. Тут я почала працювати. У 1951 році ми еміґрували до США. Сьогодні з сумом і великою тривогою переживаю вторгнення агресивної Росії в Україну, усвідомлюючи, яке то велике зло – московська імперія не тільки для України, але й для всього світу. А також дякую своїм батькам, що в певний час зуміли нас вирвати з того москов- сько-комуністичного пекла. Марія Гуґель, членка 62-го Відділу СУА, Ґлен Cпей, Ню Йорк. Новина про капітуляцію Німеччини швидко облетіла всю Україну та мою рідну Вінничину, де я проживала. То була дуже важлива і довгожданна подія. Але великої радости люди не проявляли, бо навкруги було дуже багато горя і сліз через величезні людські втрати і розруху. Не було родини, яку б не зачепило те воєнне лихоліття. Листоноша продовжував носити «похоронки». Повсюди засмучені матері, молоді вдови, діти-сироти і спустошена, понищена ворогами українська земля. Жінки, фронтовики-каліки і всі, хто вижив, взялися за відбудову, а головне, треба було орати, сіяти, садити, адже, надворі – весна. У 1944 році ми втратили батька-году- вальника. Ото ж старші брат і сестра взялись допомагати мамі, яка за мізерні трудодні тяж- ко гарувала на колгоспному полі. Я ж у непов- ні десять літ залишалась головною господи- нею в хаті. Годувала птицю, кролів, порося, поралася на городі. По селу від хати до хати ходили три- вожні чутки про арешти та заслання в Сибір «неблагонадійних» і членів родин так званих «ворогів народу». Тривожний і нелегкий був то час... Орися Саляк (з дому Головей), членка 62- го Відділу СУА, Ґлен Спей, Ню Йорк. Мені було тоді 12 років. Новину про за- кінчення почули ми по радіо, перебуваючи в той час у Чехії з батьками і сестричкою Дарією. Слава Богу, то було вже далі на захід від Праги, в якій вже господарювали радянські війська. Справжнє лице тих «визволителів» ми побачили у вересні 1939 року, коли вони всту- пили до нашого міста Самбора і з перших днів показали своє похабство, свавілля і жорсто- кість. Всі раділи, що закінчилась та страшна війна, яка принесла мільйони жертв, в тому числі забрала і брата моєї мами. При допомозі добрих людей наша ро- дина дісталася до Німеччини, в Баварію, де ми поселились в таборах для біженців під опі- кою американців. Тут були створені гімназія, дитячі садки, професійні гуртки. Радянський уряд наказово намагався повернути біженців назад в СССР. Люди зна- ли, чим їм загрожує повернення на рідні зем- лі, окуповані репресивною сталінською дикта- турою, тому за всяку ціну намагалися уникну- ти московських репресій совєцького режиму. Були навіть непоодинокі випадки самогубства, часто люди викидались з поїздів, що везли їх в СССР. В січні 1947 року наша родина прибула до США. Запитувала Святослава Ґой-Стром.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
