Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 2015 WWW.UNWLA.ORG 7 Репортер запитує: «Де застала Вас вістка про кінець війни?» Зіна Левицька, членка 62-го відділу СУА, Ґлен Спей, Ню Йорк. У 1942 році мене з рідного Києва забра- ли на роботу до Німеччини, де я працювала на фабриці, що виробляла солодощі та заморожу- вала фрукти. Згодом сюди переїхали мої бать- ки і сестра. Саме в цьому місті ми в травні 1945 року почули звістку про те, що війні прийшов кінець. Звичайно, то була велика радість, але тут громом пролунала звістка, що біженців будуть примусово повертати в СССР. Стало страшно, люди боялись повертатись на Бать- ківщину, де знову запанував комуністичний режим. В небі над Німеччиною кружляли аме- риканські та совіцькі літаки, скидали бомби, а нам приходилось переховуватись. Шукаючи притулку, ми втікали вглиб Німеччини. Дола- ючи немалі труднощі, добралися до Баварії, де було безпечніше, де діяли табори для таких, як ми. Спочатку батьки остерігалися йти до табору, бо звідти енкаведисти могли нас при- мусово вивезти назад, в СССР. В той час я вивчила англійську і ні- мецьку мови, а також навчилася друкувати на машинці, що згодом мені дуже пригодилося, коли ми все-таки перебралися в американську зону. Тут я почала працювати. У 1951 році ми еміґрували до США. Сьогодні з сумом і великою тривогою переживаю вторгнення агресивної Росії в Україну, усвідомлюючи, яке то велике зло – московська імперія не тільки для України, але й для всього світу. А також дякую своїм батькам, що в певний час зуміли нас вирвати з того москов- сько-комуністичного пекла. Марія Гуґель, членка 62-го Відділу СУА, Ґлен Cпей, Ню Йорк. Новина про капітуляцію Німеччини швидко облетіла всю Україну та мою рідну Вінничину, де я проживала. То була дуже важлива і довгожданна подія. Але великої радости люди не проявляли, бо навкруги було дуже багато горя і сліз через величезні людські втрати і розруху. Не було родини, яку б не зачепило те воєнне лихоліття. Листоноша продовжував носити «похоронки». Повсюди засмучені матері, молоді вдови, діти-сироти і спустошена, понищена ворогами українська земля. Жінки, фронтовики-каліки і всі, хто вижив, взялися за відбудову, а головне, треба було орати, сіяти, садити, адже, надворі – весна. У 1944 році ми втратили батька-году- вальника. Ото ж старші брат і сестра взялись допомагати мамі, яка за мізерні трудодні тяж- ко гарувала на колгоспному полі. Я ж у непов- ні десять літ залишалась головною господи- нею в хаті. Годувала птицю, кролів, порося, поралася на городі. По селу від хати до хати ходили три- вожні чутки про арешти та заслання в Сибір «неблагонадійних» і членів родин так званих «ворогів народу». Тривожний і нелегкий був то час... Орися Саляк (з дому Головей), членка 62- го Відділу СУА, Ґлен Спей, Ню Йорк. Мені було тоді 12 років. Новину про за- кінчення почули ми по радіо, перебуваючи в той час у Чехії з батьками і сестричкою Дарією. Слава Богу, то було вже далі на захід від Праги, в якій вже господарювали радянські війська. Справжнє лице тих «визволителів» ми побачили у вересні 1939 року, коли вони всту- пили до нашого міста Самбора і з перших днів показали своє похабство, свавілля і жорсто- кість. Всі раділи, що закінчилась та страшна війна, яка принесла мільйони жертв, в тому числі забрала і брата моєї мами. При допомозі добрих людей наша ро- дина дісталася до Німеччини, в Баварію, де ми поселились в таборах для біженців під опі- кою американців. Тут були створені гімназія, дитячі садки, професійні гуртки. Радянський уряд наказово намагався повернути біженців назад в СССР. Люди зна- ли, чим їм загрожує повернення на рідні зем- лі, окуповані репресивною сталінською дикта- турою, тому за всяку ціну намагалися уникну- ти московських репресій совєцького режиму. Були навіть непоодинокі випадки самогубства, часто люди викидались з поїздів, що везли їх в СССР. В січні 1947 року наша родина прибула до США. Запитувала Святослава Ґой-Стром.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
