Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
4 WWW.UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 2015 70-ЛІТТЯ ЗАКІНЧЕННЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ МОЇ СПОМИНИ ПРО ЗАКІНЧЕННЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ Якось я не бачила в пресі багато споминів про ті 1944–1945 роки, коли з України виїхали на Зaхід, втікаючи від більшовиків, сотні тисяч українців. A в травні цього року минає саме 70 років, як минув перший етап тої еміґрації – закінчення Другої світової війни. Потім прийде другий етап – п’ять років у таборах Ді-Пі, про який також мало написано, хоча в тих таборах було так багато наших істориків, журналістів, письменників... Тому хочеться нагадати читачам нашого журналу про ті часи, хоча ми з мамою пройшли той етап, як то кажуть “поміж краплинами дощу”, тобто надто великих пригод не зазнали. Але все-таки... Виїхавши з Яворова у березні 1944 р. разом з працівниками Яворівського Надліс- ництва, ми затримались і пробули кілька мі- сяців на прекрасній Лемківщині, в селі Фло- ринка біля славного відпочинкового містечка Криниця, де народився і проживав знаний примітивіст, чи наївний маляр, Никифор. В Криниці і околиці опинились тоді тисячі втікачів з Галичини і Cходу України. Діяла українська гімназія, гуртожиток, створились хорові групи, комітети... В липні більшовицькі війська раптово оточили і зайняли Львів (і Яворів). Гостинцем через Флоринку в напрямі Kриниці впродовж кількох днів сунулись валки втікачів. Деякі їхали на тягарових машинах, інші на мотоцик- лах, ще інші возами, запряженими кіньми, а то й роверами, Я щодня виходила і годинами стояла при дорозі, надіючись, що над’їде батько, або хтось знайомий з Яворова... З Українського Допомогового комітету по нас присилали тяга- рове авто і радили, як родині дивізійника (брат мій був у дивізії “Галичина”), їхати на Захід, та ми не рішались. Вкінці таки поїхали і разом з тисячами втікачів перейшли під дог- лядом німців ріку Попрад та опинились у пів- денно-східній Cловаччині, в маленькому міс- течку Ревуца, на границі з Мадярщиною. Інші поїхали з України іншою дорогою – через Турку. Cпочатку жили ми у вільних від занять (бо ж літо) клясах школи, а тоді, коли пішли чутки, що в недалеких горах є комуністична словацька партизанка, розійшлись по словаць- ких родинах, бо була небезпека, що партизани можуть вночі напасти на школу і нас забрати, чи й повбивати. Так сталось у сусідньому міс- течку, де партизани схопили і у горах застріли- ли п. Цісика. Нам з мамою дозволила спати на сіні у їхній коморі родина старенького кравця. Та фронт наближався, і одного вечора ми побачили, як німецька залога зрізала кіль- ка великих придорожніх дерев і затарувала ними дорогу вже, мабуть, близьким машинам, чи танкам більшовиків. Ми, втікачі, незадовго зібралися біля будинку міської адміністрації, і німецькі вояки тягаровими машинами відвез- ли нас на Мадярщину, де ми примістились у вагонах тягарового поїзду, що їхав на захід у Німеччину. Поїзд їхав Cловаччиною на північний захід. Час до часу затримувався і стояв по кіль- ка годин. Одного вечора рознеслась чутка, що наш поїзд їде до табору в Штрасгофі, який був знаний з того, що там в першу чергу по приїзді всіх дезинфікують, обрізають жінкам волосся і заставляють до дуже важкої праці. Ото ж, коли на наступній зупинці поїзд зупинився, ми з мамою і ще багато родин висіли. Місто назива- лось Маляцки, і від нього було близько до столиці Cловаччини – Братислави. Нас прийняла до себе вдова, яка жила зі старенькою мамою і дочкою. Відступила нам другу половину своєї хати, де була кухонка і велика кімната з подвійним ліжком, столом, кріслами та залізним пєциком, який дуже нам придався взимі. Через деякий час, коли настала зима, ми з мамою влаштувалися на роботу на складах бараболі для війська. Ті склади були далеко за містом, де були ще якісь одна – дві будівлі, і туди треба було дуже довго йти пільною дорогою. Ішли ми досвіта, надворі було ще темно. Cніг був по коліна, тиснув страшний мороз, мело снігом. Зима в тому році була особливо холодна. Мама йшла пер- ша, а я ступала по її слідах. Добре, коли ми не були перші, і вже були чиїсь сліди. Наше завдання було перебирати гори картоплі і відділяти перемерзлу від доброї, яку клали у великі кошики. Пам’ятаю, що з нами
Page load link
Go to Top