Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 2015 WWW.UNWLA.ORG 5 працювала чисельна українська родина з Жи- томира – властиво це було три споріднені родини. Пізніше одна з них опинилась у Пасейку, Н. Дж, і дочка Cвітлана (Марченко) була активною союзянкою. Вранці, на сам Великдень (1945 р.), нас розбудили гарматні вибухи зі совєтських тан- ків, які були десь недалеко міста. Cловаки повиходили з хат, ділились вістками з радіо і навіть тішились, що вже скоро прийдуть совє- ти і визволять їх з німецького ярма. A сотні українських втікачів від тих «визволителів» хотіли тікати якнайдалі. Cтандартне питання до нас словаків було: “Чому ви тікаєте, та ж руси - то слов’яни, наші брати?” Ми пов’язали міцно наші клунки і валі- зи, позичили в господині якийсь візочок і пішли на залізничний двірець, де вже зібра- лось велике число втікачів таких, як ми. Ні- мецькі вояки призначили нам кілька вагонів і вечором, коли стемніло, поїзд рушив. Ми по- їхали на захід – через Aвстрію до Баварії, Ні- меччина. Тим поїздом ми їхали кілька тижнів, бо його то відчіпали, то причіпали до локомоти- ви, як німцям було потрібно. У нашому вагоні було три брати Cнігуровичі, здається з Ярос- лава, з дружинами і малими дітьми. Був також адвокат Мельник з Чорткова з дружиною і дочкою Cонею, маґістри Василь Гірний і Ва- силь Дмитренко та бувший солтис з їхнього села десь на Ярославщині. Коли тільки поїзд десь задержувався, чоловіки бігли до річки чи фонтани, щоб пере- полокати пеленки. Одного разу, коли вони побігли вниз по шкарпі до річки, поїзд рушив і поїхав. Жінки були в розпачі, але за кілька- надцять годин чоловіки іншим поїздом нас наздогнали. Десь при кінці квітня ми доїхали до зупинки в маленькому селі Кальтенек, Німеччина. Наших кілька вагонів відчепили і залишили на бічнім торі та сказали, що далі нас не повезуть. Ми кілька днів ще жили у вагоні, та незадовго станцію і поблизький міст через ріку почали бомбити американські літа- ки, і ми розійшлися по селі та довколишніх господарствах шукати пристановища. Ми з мамою і маґістри з солтисом впросилися до одного “бавора” – господаря, який мав хату і стодолу та хліви на одному з високих горбів. Він неохоче дозволив нам перебувати у величезній стодолі. Cин німця був десь у війську, а на господарці працював в нього “остарбайтер” з України – Іван. Ми почувались не дуже добре, бо німці, то не словаки. Терпіли нас, бо бачили, що вже програють, та до кухні не допускали, не було ні де помитись, ні щось зварити. Aле надворі було вже сонячно і тепло, і ми багато часу перебували, вигріваючись, на великих каме- нях берега ріки та любувались безліччю квітів на гірських полонинах. На других горбах у “баворів” перебували наші знайомі з вагону, в тому числі Cоня і Надя, з якими я потовари- шувала. Вони були трохи старші і дуже люби- ли оповідати мені про свої дійсні, а може уяв- ні, романси. Ми ходили на довгі прогулянки в гори, співали... Одного дня почулись вибухи. Ми пос- тавали під дахом стодоли і, як у фільмі, огля- дали панораму, яка розкинулась перед нами – високі горби з господаркою на кожнім, луки, потоки і верболози, ліси і лісочки. Далеко біля якоїсь річки ми бачили гармати, з яких ні- мецькі вояки стріляли вгору, бо що якийсь час низько пролітав над луками і навіть над нами аліянтський літак, і тоді також появлялись поміж горами невеликі вибухи бомб. Через деякий час літак перестав з’являтися, а пізні- ше ми побачили німецьких вояків, які пооди- нці, покинувши гармати і скинувши зі себе військові блузи, ішли гостинцем в сторону залізничної станції. Наступного дня гостинцем вже їхали американські вояки. Багато шоферів і вояків були мурини, яких ми бачили вперше. В селі створилась якась невелика вій- ськова база, потрібно було до кухні робітників, і наші маґістри з Ярослава прилаштувались там на роботу, бо встигли вже підучити трохи англійську мову. З тої праці при військовій кухні вони приносили і частували нас з мамою різними смачними стравами. Особливо смаку- вали нам персики в сиропі, яких ми в житті ніколи не їли і не бачили. І до сьогодні я їх дуже люблю. Отак, можна сказати, я була справді очевидцем закінчення Другої світової війни. Олександра Юзенів, членка 83-го Відділу СУА, Ню Йорк.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
