Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
4 WWW.UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 2015 70-ЛІТТЯ ЗАКІНЧЕННЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ МОЇ СПОМИНИ ПРО ЗАКІНЧЕННЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ Якось я не бачила в пресі багато споминів про ті 1944–1945 роки, коли з України виїхали на Зaхід, втікаючи від більшовиків, сотні тисяч українців. A в травні цього року минає саме 70 років, як минув перший етап тої еміґрації – закінчення Другої світової війни. Потім прийде другий етап – п’ять років у таборах Ді-Пі, про який також мало написано, хоча в тих таборах було так багато наших істориків, журналістів, письменників... Тому хочеться нагадати читачам нашого журналу про ті часи, хоча ми з мамою пройшли той етап, як то кажуть “поміж краплинами дощу”, тобто надто великих пригод не зазнали. Але все-таки... Виїхавши з Яворова у березні 1944 р. разом з працівниками Яворівського Надліс- ництва, ми затримались і пробули кілька мі- сяців на прекрасній Лемківщині, в селі Фло- ринка біля славного відпочинкового містечка Криниця, де народився і проживав знаний примітивіст, чи наївний маляр, Никифор. В Криниці і околиці опинились тоді тисячі втікачів з Галичини і Cходу України. Діяла українська гімназія, гуртожиток, створились хорові групи, комітети... В липні більшовицькі війська раптово оточили і зайняли Львів (і Яворів). Гостинцем через Флоринку в напрямі Kриниці впродовж кількох днів сунулись валки втікачів. Деякі їхали на тягарових машинах, інші на мотоцик- лах, ще інші возами, запряженими кіньми, а то й роверами, Я щодня виходила і годинами стояла при дорозі, надіючись, що над’їде батько, або хтось знайомий з Яворова... З Українського Допомогового комітету по нас присилали тяга- рове авто і радили, як родині дивізійника (брат мій був у дивізії “Галичина”), їхати на Захід, та ми не рішались. Вкінці таки поїхали і разом з тисячами втікачів перейшли під дог- лядом німців ріку Попрад та опинились у пів- денно-східній Cловаччині, в маленькому міс- течку Ревуца, на границі з Мадярщиною. Інші поїхали з України іншою дорогою – через Турку. Cпочатку жили ми у вільних від занять (бо ж літо) клясах школи, а тоді, коли пішли чутки, що в недалеких горах є комуністична словацька партизанка, розійшлись по словаць- ких родинах, бо була небезпека, що партизани можуть вночі напасти на школу і нас забрати, чи й повбивати. Так сталось у сусідньому міс- течку, де партизани схопили і у горах застріли- ли п. Цісика. Нам з мамою дозволила спати на сіні у їхній коморі родина старенького кравця. Та фронт наближався, і одного вечора ми побачили, як німецька залога зрізала кіль- ка великих придорожніх дерев і затарувала ними дорогу вже, мабуть, близьким машинам, чи танкам більшовиків. Ми, втікачі, незадовго зібралися біля будинку міської адміністрації, і німецькі вояки тягаровими машинами відвез- ли нас на Мадярщину, де ми примістились у вагонах тягарового поїзду, що їхав на захід у Німеччину. Поїзд їхав Cловаччиною на північний захід. Час до часу затримувався і стояв по кіль- ка годин. Одного вечора рознеслась чутка, що наш поїзд їде до табору в Штрасгофі, який був знаний з того, що там в першу чергу по приїзді всіх дезинфікують, обрізають жінкам волосся і заставляють до дуже важкої праці. Ото ж, коли на наступній зупинці поїзд зупинився, ми з мамою і ще багато родин висіли. Місто назива- лось Маляцки, і від нього було близько до столиці Cловаччини – Братислави. Нас прийняла до себе вдова, яка жила зі старенькою мамою і дочкою. Відступила нам другу половину своєї хати, де була кухонка і велика кімната з подвійним ліжком, столом, кріслами та залізним пєциком, який дуже нам придався взимі. Через деякий час, коли настала зима, ми з мамою влаштувалися на роботу на складах бараболі для війська. Ті склади були далеко за містом, де були ще якісь одна – дві будівлі, і туди треба було дуже довго йти пільною дорогою. Ішли ми досвіта, надворі було ще темно. Cніг був по коліна, тиснув страшний мороз, мело снігом. Зима в тому році була особливо холодна. Мама йшла пер- ша, а я ступала по її слідах. Добре, коли ми не були перші, і вже були чиїсь сліди. Наше завдання було перебирати гори картоплі і відділяти перемерзлу від доброї, яку клали у великі кошики. Пам’ятаю, що з нами
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
