Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ЧЕРВЕНЬ 2014 WWW.UNWLA.ORG 19 Марта Гай Поцілунок Коли весна зогріла Україну своїм поди- хом, Насті сповнилося чотирнадцять літ. Вона була проворна, струнка, чорноока, весела дів- чина. Босі ноги несли її городами, полями аж до вибалку, що недалеко лісу. Кінчався день. Це був лячний день для села. Зранку нагрянули москалі, на обійстю Насті все пере- рили – шукали підпільний бункер, спалили Ковалеву хату, тяжко, до пiвсмерти побили сусіда Гринька, аж поки з лісу не застрекотіли кулемети повстанців. Це спасло село. Підоспі- ла сотня Української Повстанчої Армії, щоб рятувати людей. Москалі, хто був убитий, хто втік в район, а повстанці відступили в ліс, підбираючи своїх поранених. Сумерки згустилися. Несміливо, тихо подав свій голос перший соловейко. Настя затрималася коло вибалка, задихана, стриво- жена. «І чого я сюди прибігла?» – запитала в думці сама себе. Хотіла побачити той клаптик землі, на якій прийняли бій повстанці. І які вони? Настя їх ще ні разу не бачила. Батьки може й бачили і багато дечого знали, але її вважали ще дитиною. А хіба вона дитина? Вона все розуміє. Тільки ще на власні очі їх не бачила... не бачила... Ті очі глибокі і промінні світилися тепер, мов дві зіроньки, що скоро спалахнуть на небі. Попереду лежав вибалок вже майже зовсім вкритий темрявою. Туди вона і кроку не ступить. Страшно. Час верта- тися додому, мерщій, – запала в Насті думка. Дівчина вже крутнулася на п’ятах, щоб рвану- ти назад, коли раптом почула стогін. Він доли- нав з кущів, що покривали схили вибалка. Настя закам’яніла. «Господи, що це? Мара?»... від страху не могла ворухнутися, стояла, мов вкопана. Знову стогін, голосніший... «Наче – людина»... Серце дівоче билося так голосно і швидко, що, здавалося, все навкруги: і поле, і ліс, і ніч, що насувалася, чують його. Від того їй стало ще лячніше. «Цить, серце, не видавай мене!» – Води! Що це? Слово вимовлено виразно. Вона з переляку перехрестилася. Але тут же схаменулася. «Адже це людина, не мара, і ця людина потребує допомоги». Поглянути? Нізащо! Страшно як... Побігти додому і покликати матір? Вони не дійдуть, хворі. А батько також лежить вже другий тиждень після того, як його в районі побили москалі. – Води! «Ісусе Христе, і Ти просив води на хресті, а Тобі не дали»... Настя ступила крок вперед і завагалася. Тепер знов навкруги тишина, та не надовго. Стогін повторився з виразним шелестом бур’янів, неначе хто ворухнувся в конвульсіях... Пахло першими весняними квітами, здебільш фіялками, і це теж паморочило дів- чині голову. Їй здавалося, що все: і її, і поле, і небо вкриває туман. А рівночасно твердив в душі виразний голос: «Спіши допомогти, спіши!» Це совість. Вона тихо на пальцях ступила ще два кроки. Тепер кущі були зовсім близько. Роз- горнула віти... – Ой! На землі лежала людина. Подивилася на неї. В повстанському вбранні... Воїн... Свій! Він був непритомний. Широко розки- нув руки і важко дихав. Розщеплена блюза відкривала облиту кров’ю сорочку... Страх відступив від Насті несподівано і неусвідомлено. В безтямному пориві метнула- ся до нього і опустилася на коліна. – Друже! – це слово вагоме і рідне сплило вперше з її уст. Вона, мала дівчина, підліток, звернулася ним до зрілого воїна, але на це вона мала право, українська дівчина, з українського села. Він вмирав. Кров цебеніла з глибокої рани, обличчя стало білим, як стіна, ясні кучері прилипли до чола від холодного перед- смертного поту. Настя не знала, що їй робити. Десь тут, внизу, зовсім недалеко, щебетав струмок. Але в що набрати води? Вона поспіхом скотилася вниз, подряпавши лице гілляками та коліна гострим камінням, але віднайшла воду і наб- рала її в долоні. Скільки ж тої води можна зачерпнути руками? І ту розгубила, виплеска- ла, поки видерлася на схил вибалка. Тільки мокрими рученятами обтерла, наче погладила воїнові обличчя. – Хто ти? – Я Настя. – Настя... Яка вона ще молоденька... І вродлива..., а він вмирає і ще ні разу за все своє недовге життя не цілував, не торкнувся дівочих уст. Як подякувати тій, небом прис- ланій, рятівниці? В кущах і в недалекому лісі вже хором захлиналися піснею кохання солов’ї. Вони на- гадали про молодість, про щастя жити, люби- ти, звити своє гніздо... Аромат весни п’янив поранене серце. (Закінчення на стор. 30)
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
