Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ЧЕРВЕНЬ 2014 WWW.UNWLA.ORG 19 Марта Гай Поцілунок Коли весна зогріла Україну своїм поди- хом, Насті сповнилося чотирнадцять літ. Вона була проворна, струнка, чорноока, весела дів- чина. Босі ноги несли її городами, полями аж до вибалку, що недалеко лісу. Кінчався день. Це був лячний день для села. Зранку нагрянули москалі, на обійстю Насті все пере- рили – шукали підпільний бункер, спалили Ковалеву хату, тяжко, до пiвсмерти побили сусіда Гринька, аж поки з лісу не застрекотіли кулемети повстанців. Це спасло село. Підоспі- ла сотня Української Повстанчої Армії, щоб рятувати людей. Москалі, хто був убитий, хто втік в район, а повстанці відступили в ліс, підбираючи своїх поранених. Сумерки згустилися. Несміливо, тихо подав свій голос перший соловейко. Настя затрималася коло вибалка, задихана, стриво- жена. «І чого я сюди прибігла?» – запитала в думці сама себе. Хотіла побачити той клаптик землі, на якій прийняли бій повстанці. І які вони? Настя їх ще ні разу не бачила. Батьки може й бачили і багато дечого знали, але її вважали ще дитиною. А хіба вона дитина? Вона все розуміє. Тільки ще на власні очі їх не бачила... не бачила... Ті очі глибокі і промінні світилися тепер, мов дві зіроньки, що скоро спалахнуть на небі. Попереду лежав вибалок вже майже зовсім вкритий темрявою. Туди вона і кроку не ступить. Страшно. Час верта- тися додому, мерщій, – запала в Насті думка. Дівчина вже крутнулася на п’ятах, щоб рвану- ти назад, коли раптом почула стогін. Він доли- нав з кущів, що покривали схили вибалка. Настя закам’яніла. «Господи, що це? Мара?»... від страху не могла ворухнутися, стояла, мов вкопана. Знову стогін, голосніший... «Наче – людина»... Серце дівоче билося так голосно і швидко, що, здавалося, все навкруги: і поле, і ліс, і ніч, що насувалася, чують його. Від того їй стало ще лячніше. «Цить, серце, не видавай мене!» – Води! Що це? Слово вимовлено виразно. Вона з переляку перехрестилася. Але тут же схаменулася. «Адже це людина, не мара, і ця людина потребує допомоги». Поглянути? Нізащо! Страшно як... Побігти додому і покликати матір? Вони не дійдуть, хворі. А батько також лежить вже другий тиждень після того, як його в районі побили москалі. – Води! «Ісусе Христе, і Ти просив води на хресті, а Тобі не дали»... Настя ступила крок вперед і завагалася. Тепер знов навкруги тишина, та не надовго. Стогін повторився з виразним шелестом бур’янів, неначе хто ворухнувся в конвульсіях... Пахло першими весняними квітами, здебільш фіялками, і це теж паморочило дів- чині голову. Їй здавалося, що все: і її, і поле, і небо вкриває туман. А рівночасно твердив в душі виразний голос: «Спіши допомогти, спіши!» Це совість. Вона тихо на пальцях ступила ще два кроки. Тепер кущі були зовсім близько. Роз- горнула віти... – Ой! На землі лежала людина. Подивилася на неї. В повстанському вбранні... Воїн... Свій! Він був непритомний. Широко розки- нув руки і важко дихав. Розщеплена блюза відкривала облиту кров’ю сорочку... Страх відступив від Насті несподівано і неусвідомлено. В безтямному пориві метнула- ся до нього і опустилася на коліна. – Друже! – це слово вагоме і рідне сплило вперше з її уст. Вона, мала дівчина, підліток, звернулася ним до зрілого воїна, але на це вона мала право, українська дівчина, з українського села. Він вмирав. Кров цебеніла з глибокої рани, обличчя стало білим, як стіна, ясні кучері прилипли до чола від холодного перед- смертного поту. Настя не знала, що їй робити. Десь тут, внизу, зовсім недалеко, щебетав струмок. Але в що набрати води? Вона поспіхом скотилася вниз, подряпавши лице гілляками та коліна гострим камінням, але віднайшла воду і наб- рала її в долоні. Скільки ж тої води можна зачерпнути руками? І ту розгубила, виплеска- ла, поки видерлася на схил вибалка. Тільки мокрими рученятами обтерла, наче погладила воїнові обличчя. – Хто ти? – Я Настя. – Настя... Яка вона ще молоденька... І вродлива..., а він вмирає і ще ні разу за все своє недовге життя не цілував, не торкнувся дівочих уст. Як подякувати тій, небом прис- ланій, рятівниці? В кущах і в недалекому лісі вже хором захлиналися піснею кохання солов’ї. Вони на- гадали про молодість, про щастя жити, люби- ти, звити своє гніздо... Аромат весни п’янив поранене серце. (Закінчення на стор. 30)
Page load link
Go to Top