Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Києва я майже не пам’ятаю - була там ще дитиною. Пригадую Царський парк, що сполучувався з мостом Маріїнським, кашта нові алеї, музей мистецтва поблизу тітчиного будинку - перед входом стояли кам’яні баби, якісь недоречні тут у місті, неприкаяні... Знаю Київ з фотографій, з книжок та оповідань. Але це Київ архітектурний, для туристів. Я не туристка. Довгими роками мені снилися кошмари: я повертаюся додому, за мною стежать, же нуться, я тікаю. Видно, страх глибоко вкорі нився у підсвідомість, сидить там причаїв шись, не виженеш. Може, я їду зараз саме для того, щоб того страху назавжди позбутися? Я не мушу їхати. Ця подорож не з обов’язку, не для сплачування якихсь боргів. Я запрошена людьми, які мене знають і які мені симпатичні, зокрема Микола Жулинський, сердечна людина, яка побувала в нас в Анн- Арборі. Це він влаштував публікацію маминих спогадів - вони почнуть друкуватися в жур налі “Дніпро” з першого січня 1991 p.: він зацікавився моїми підручниками української мови й попрохав їх для Академії (я везу їх з собою). Хоч я братиму участь у Першому міжнародному конгресі україністів, що відбу деться у Києві 27 серпня - 3 вересня - чита тиму доповідь про “Ідею жіночої духовности у Лесі Українки” - я не почуваю себе офіційною представницею американської україністики, а просто людиною з українським серцем та українськими симпатіями, яка їде зустрітися з земляками (надіюся, що ніхто з нашого універ ситету цього не читатиме, бо університет оплачує мені подорож...) Неділя 26 серпня Летимо через Франкфурт. На летовищі повний Інтернаціонал, хоч німецьку мову чути найбільше. Я майжке нічого не розумію, а я колись працювала перекладачем: мова забу лася й через невживання і, мабуть, через від сутність особливої приязні до носіїв тієї мови. Бачу скрізь німців і ловлю себе на непри ємному почутті: в мені ворушиться щось вороже. Це недобре. Це ще один залишок моєї колишньої неґативности, якої треба позбутися. Цікаво, однак, що мій колега Михайло Найдан теж зізнається, що почуває себе тут особливо чужим - а він багато подорожував. Однак, німецький порядок, чистота, сучасне устатку вання, включаючи конвеєри для подорожніх, - усе це справляє добре враження. Нагадує Америку. Молоді німкені, яких питаю де мені сідати на літак “Аерофлоту”, ввічливо відпо відають добірною англійською мовою, вигля дають зовсім як американки - це теж приємно. Це Европа, Західний світ, мені він тепер не просто знайомий, а звичний, “свій”. Та ось підходжу до жінки, яка перевіряє квитки на аерофлотівський літак. Вона по-англійськи питає мене, скільки я маю багажу. Я від повідаю, що не маю нічого, крім ручного. Не дивлячись на мене, жінка повторює те саме питання, так ніби я дурна або недочуваю. Якусь мить я розгублено на неї дивлюся, а тоді, збагнувши про що їй ідеться, відповідаю, що здала багаж у Нью-Йорку - чотири валізи (це понад норму: дві валізи везу не для себе, а для киян на прохання Віри). Знов хвилина неприємної мовчанки і жінка каже почекати в залі очікування, поки не оголосять, що можна сідати на літак. Я відходжу з почуттям давно забутої зневаги до себе: так колись розмовляли німецькі бюрократи з нами, “унтерменшами”. Але раптом зринає думка: а може та жінка була не німкеня, а радянська представниця “Аерофлоту”? Адже грубість і презирство до людей не менш притаманні радянським бюро кратам. Німецько-радянське минуле дивним чином починає переплітатися в моїй свідо мості. У чекальні зустрічаю багато знайомих. Йдемо разом по сходах униз, частину паса жирів забирають мікроавтобусом, щоб відвез ти до літака, а решті кажуть почекати. Ми стоїмо юрбою на сходах, і Богдан Рубчак зав важує, що це нагадує йому дереворит Гніз- довського “Нью-Йорк в обідову перерву”, де зображена юрба голих людей, які сунуть як отара по вулиці. Мені стало смішно, а за хвилину знов виринув спогад. Нас, молодих дівчат “остарбайтерок”, привезено до пере сильного табору в Перемишлі. Німецькі кон воїри кажуть нам роздягнутися й стати в чергу для реєстрації й оприскування голови від вошей (наш одяг також оприскують чимось 8 Н А Ш Е Ж И Т Т Я ”, Л И П Е Н Ь -С Е Р П Е Н Ь 2003 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
