Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Ася ГУМЕЦЬКА В УКРАЇНУ! П’ятниця 24 серпня Сиджу на летовищі в Бостоні, чекаю літака: він спізнився на годину, маю час поду мати й дещо записати. Думаю про те, як я колись виїжджала з України: німецьким това ровим потягом, по сорок осіб у вагоні. Нас понад чотириста в транспорті - рабська сила для німецької промисловости. Це здебільшого сільські дівчата, що їх позабирали з дому або спіймали під час облави десь на міському базарі. Мене теж схопили на вулиці, відвезли до табору за колючим дротом неподалік Він ниці - там колись був стадіон. Мама довіда лася про дату транспорту й прийшла на станцію разом з моєю малою сестричкою - поїхали всі разом, щоб не розлучатися. Як мені потім у таборі заздрили дівчата: моя мати була там єдиною, яка поїхала зі своєю донькою до Німеччини... А ще мені пригадується інше: тридцять третій рік. На Україні йдуть арешти - розгром української інтелігенції. Мого батька заареш товано, нас, разом з іншими родинами репре сованих, вислано за межі України з забороною будь-коли повертатися. Ми поїхали до Росії, де я й зросла (й ґрунтовно вивчила російську мову, а українську так само ґрунтовно забула - довелося пізніше наново вивчати). А перед війною ми нелегально повернулися на Укра їну: НКВД нас шукав, але не знайшов (бува ють і такі чуда на світі!)... І ось тепер я їду до Києва на офіційне запрошення Інституту мо вознавства і літературознавства Академії Наук України УРСР. І візу радянське посольство видало без зволікань, хоча чомусь вислало її на ім’я мого чоловіка, яке навіть не значилося в анкеті... З яким почуттям я їду? Важко сказати. Я не хвилююся, не уявляю собі, як пройдуть для мене ці два тижні. Думаю більше про людей, яких там зустріну, знайомих і незнайомих. Про пульс життя у столиці України, оті звичайні будні: чим живе, чим дихає український люд? Які вони сьогодні оті українці, що заговорили своєю мовою?... “НАШ Е Ж ИТТЯ”, ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ 2003 7 Україна. Закарпат тя.
Page load link
Go to Top