Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ЗУСТРІЧ Ірина ВІЛЬДЕ Важко тут говорити про першу зустріч. Її, можна сказати, взагалі не було, а коли й була, то така собою непомітна, що жодне з них не запам’ятало її собі. Зрештою, діти, виховані на лоні природи, не мають того педантичного почуття часу, що міські. Справжня, неминуча зустріч, була літом, перед самими жнивами. Вона верталася з лісу вузькою стежкою між двома шпалерами доспілого жита, а він ішов тією самою доро гою до лісу чи бозна-куди. Йшли назустріч одне одному, зближа лися з кожним кроком, трохи збентежені, трохи врадувані, - аж нарешті стали. Стояли одне проти одного нерішучі, вичікуючи, хто перший заговорить. “Ти” чи “ви” - билося їй у голівці. Інстинкт жінки підшепнув їй заговорити до хлопчика у куценьких штанцях, до цього ще недавнього товариша - будівничого замків у піску - на “ви”. - Ви куди? - спитала. І цим чужим їм обом “ви” вона відразу підняла їх з дітей до молодих людей. Пізніше любилися і знову нишком говорили собі “ти”. Немає у світі нічого більш зворушливого, як той перехід дітей з “ти” на “ви”, а потім знову - на “ти”. Чим скоріше, тим краще. Від любові, як від смерті, встерегтися не можна. Вона інколи міркувала собі отак у своїй дитячій голівці, що, якби всі пари, призначені долею, зуміли віднайти себе, то небо хіба мусило б позаздрити землі. Одного вечора, вертаючись з прогулянки попри залізничну станцію, почули, як хтось нагорі, у мешканні начальника, грає на фор тепіяно... Пристали і слухали. У місті, де ходили до школи, вони не звернули б на це уваги, але тут, серед тиші сільського вечора, ця пісня вражала. їй (о серце жіноче, скільки в тебе очей, скільки в тебе вух) впало на думку, що це, певно, грає одна з дочок начальника, і сіпнула його за рукав, щоб уже йти. А він так заслухався, що навіть не помітив її руху. Опам’ятавшись, він сказав: - Моя жінка мусить вміти грати на фортепіяно. Вона зиркнула на свої пальці, почерво ніла і сказала винувато: - Я не маю слуху. Він оглянувся, чи хто не йде, перехилив її голівку через свою руку і сказав у саме лице: - Кожне твоє слово, любко, це музика. Скрипко душі людської, хто тебе нас троює, що раз твоя музика правда, якої хіба у Бога шукати, а раз - фальш, якій назви немає? Ввечері роздумувала вона у своїм ще дитячім ліжечку: “А все ж... а все ж таки... Господь мене тяжко скривдив, не наділивши слухом”. Про цю кривду роздумувала ген-ген і пізніше. Він був уже жонатий. Гей, молодосте, які короткі твої сни, а як довго не можна їх забути! 10 “Н А Ш Е Ж И Т Т Я ”, Л И П Е Н Ь -С Е Р П Е Н Ь 2003 Оксана ЗАБУЖКО А все-таки я Вас любила, любила, любила!.. І це не минає - хіба осідає на дно.„ Я Вас у собі, мов коштовну карафку, розбила - І душу, як білий обрус, просочило щемливе вино! Ви колір дали моїм мислям, а образам - тіло, Зоставшись лиш шумом, як море у мушлі в ушу... ...А як там насправді було - то яке кому, Господи, діло! Важливо - як буде. А буде - як я напишу. О. Забужко. “Дириаент останньої свічки." Київ "Радянський письменник! 1990 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
