Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
образи мешканців різних місцевостей у народному одязі, а також відповідно одягнених представників міщанського стану та інтелігенції, серед яких чимало відомих діячів культури. Тут же, поряд із фотогра фіями, місцеві пейзажі, пам’ятки архітектури, житло, господарські та виробничі приміщення. І кожна сторінка з любов’ю оздоблена типовим орнаментом даної місцевости. Ця капітальна праця Івана Гончара є ніби про довженням започаткованої ще Т. Шевченком та Л. Жемчужниковим серії картин та малюнків під назвою "Живописна Україна”. Крім великої документальної цінности, яка, безперечно, зростатиме з часом, ця праця є переконливим документом, який засвідчує духовну велич нашого народу, його високу естетичну культуру. Нашим нащадкам, певно, важко буде зрозуміти, як це можна було дозволити собі комусь очорнити й зневажити цю святу справу та її подвижника. Але ж знаходилися такі, і не денебудь, а серед нашої ж таки інтелігенції. Десь на початку 70-их років Іван Гончар записав свою розповідь про музей, культуру і мову українського народу на магнетофонну стрічку, щоб полегшити свою працю і охопити таким чином ширше коло відвідувачів. Працівники КДБ передали цю лекцію-екскурсію компетентним фахівцям в Інститут мовознавства АН УРСР і там рецензент їжакевич кваліфікувала її як "націоналістичну”. А це послужило підставою для дальших утисків. Довелося Іванові Гончареві на кілька років закрити музей для екскурсій, тільки найближчі друзі підтримували в ті важкі ’’застійні” часи мистця, що попав у неласку. Чиновники від культури неодноразово пропонували Гончареві передати свою колекцію якомусь держав ному музеєві, але він категорично відмовлявся, добре знаючи стан народного мистецтва в державних музеях і державну політику в цій сфері. Для нього ж, як він сам казав, його музей був творчою лябора- торією і, згідно з законом, не міг бути силоміць конфіскований. І це справді було так — і етнографічні експонати, і фотоальбоми, і оригінальні скульптурні та малярські твори Івана Гончара — все це взаємно себе до повнює, становлячи єдине органічне ціле. Коли дивишся на його скульптурні композиції останніх років, в яких він відтворює характерні українські типи, мимоволі впадає в око їхня спорідненість із творами народних майстрів. Зокрема, вона просте жується в самій манері ліплення, з її дещо умовним, узагальненим трактуванням форми, відсутністю надмірної деталізації, навіть у способі накладання на площину окремих випуклих деталів — брів, губ тощо. Помітне місце у творчості Гончара займають образи, навіяні народними легендами та мітологією, в яких проблеми буття подаються у філософсько- символічному пляні. Отже, творчість Івана Гончара є переконливим підтвердженням того, що народне мистецтво є осно вою розвитку мистецтва професіонального, його цілющим джерелом. На цій основі він створив свій власний стиль і в скульптурі, і в живописі, якому властиві ляконічність форм, декоративність, світле оптимістичне світосприймання, романтична підне сеність. І збирач народних скарбів, і мистець в особі Івана Гончара поєдналися настільки природно, що навіть важко уявити його поза цим єднанням. Певно, нікому й на думку не спаде, щоб могло бути інакше. Але ж талановитих мистців у нас немало, як і ціни телів народного мистецтва, а Гончар один. Отже, є в ньому щось таке, що вирізняє його з-поміж багатьох інших. Мабуть, це виняткова цілеспрямованість, одержимість і віра у свою справу, яка допомагала йому долати всі перешкоди на шляху до поставленої мети. Іван Гончар був послідовним демократом за своєю вдачею й переконанням, для нього була органічно чужою кастова замкненість мистецтва для вибраних. Національне і духовне відродження для нього було справою всього загалу, а не якоїсь вузької купки обранців. І він робив усе від нього залежне для піднесення загального культурного рівня народу, пробудження і активізації його духовного єства, національної самосвідомости. І не тільки тоді, коли це було легалізовано й проголошено з високої дер жавної трибуни, а протягом усього свого свідомого життя. Іван Гончар любив і розумів народну культуру в усіх її проявах. Він був одним з ініціяторів відроджен ня у Києві народних звичаїв та свят, як колядки та щедрівки, веснянки, свято Купала. В його музеї ще в 60-ті роки формувалися колядницькі ватаги, які потім ішли по вулицях і домівках киян, вітаючи всіх з Новим роком та Різдвом Христовим. Пригадую, як навесні 1969 року група київської молоді уперше вийшла з веснянками на схили Дніпра. Зібралися ми тоді біля садиби Гончара і він сам допоміг нам усім прибратися в народні строї, які позичив зі своєї дорогоцінної колекції. Так зародився відомий нині хор ”Гомін”. Іван Гончар жив народним мистецтвом, він завжди був серед людей, у вирі громадського й культурного життя. Його часто можна було бачити на різних виставках, в музеях, на народних святах, вечорах, концертах, на з’їздах Руху, Товариства ім. Шевченка тощо. Щодо Музею народної архітектури та побуту, то жоден з відомих діячів культури не відвідував його так часто, як Іван Гончар. До речі, він був одним з ініціяторів створення на Україні Товариства охорони пам’яток історії та культури, а вслід за тим і нашого музею. На жаль, про це нині мало хто знає, бо пізніше його усунули від активної ’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИСТОПАД 1993 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
