Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ПОРВАНА ФОТОГРАФІЯ Вислухай мене спокійно, прошу тебе. Ти ревнуєш мене до всього, навіть до нереального. Мало того, що я не маю права заговорити неофіційним тоном зі знайомою жінкою, мені не можуть подобатися арти стки кіно — з мого альбома позникали майже всі фо тографії колишніх моїх знайомих дівчат, тих, що вже давно мають власні сім’ї і люблять своїх чоловіків, може іншою, ніж ти, любов’ю, тих, що залишили в моїй пам’яті теплий спогад юності. Дивися, у мене сивина на скронях, у нас двоє малих дівчаток, яким ми передали свою власну молодість, у мене стільки клопотів і праці, і навіть до праці ти мене ревнуєш. А сьогодні ти порвала, так по-варварськи порвала фотографію Піди. Чим вона тобі завинила? Що любила колись мене, що я її кохав? Тепер ти складаєш шматочки старого фото, плачеш, просиш пробачення, хочеш склеїти їх... їх можна ще склеїти, можна перефотографувати, але не зліпиш уже того, що порвалося тут, у самому серці. Адже і в тебе були свої святощі. Можливо, це й не було перше кохання. Хіба конче кохання? Може, це був один весняний день, у який ти всім серцем відчула красу і силу сонця, коли тобі хотілось упасти на землю й цілувати ще не висохлі росинки весняної ночі, коли ти вперше відчула себе людиною? Може, це був ранковий богатирський іній у вишневому саду, може, зустріч Нового року, єдиний новорічний кар навал, який запам’ятався на все життя? Це було, це мусило бути й у тебе. Ти забрала його з собою як дорогоцінний скарб на довгу жит тєву дорогу. Воно допомагає тобі жити. Тим самим незгаслим у попелі буднів огником грієш ти свою сім’ю, виховуєш дітей, вітаєш мене, коли я приходжу стомлений з роботи. Я радий, що є він у тебе, і завжди намагаюсь підтримати його горіння. Я знаю, що у важкі хвилини він допоможе тобі боротись, він — відчуття прожитого повно, всіма силами й здіб ностями твого "я”, пережитого, перестражданого, неповторного дня в твоєму житті. А ти порвала його на шматочки. Ні, ні ти даремно просиш мене, щоб я не сер дився. Я зовсім не гніваюсь, мені тільки боляче. Навіть не боляче, а якось порожньо в серці. Так, немов те почуття найбільш ніжної любові до давно забутої істоти, кохання, яке я живцем переніс у наш сімейний куток, яким я цілую на сон наших дітей і твої спрацьовані руки, немов те довір’я, яке мене живить в розлуці з тобою, немов ту увагу, що при носить тобі дешевий, але щирий подарунок на день народження — все те розірвала ти сьогодні на шматочки. Не плач, я вже більше не буду докоряти. Розкажу тобі ще одну маленьку пригоду, яку почув зовсім недавно від матері. Так, так, від цієї самої старенької жінки, що ще й зараз плаче при згадці про давно померлого чоловіка. В її кімнаті висить невеликий портрет вродливої жінки. Це кохана мого батька. Важко переживши нерозділене кохання, батько покинув ті місця, де кожний предмет нагадував її, осів у глухому гірському селі, почав там учителювати й одружився. Взяв з собою тільки її фотографію. Одного дня мати застала батька, схиленого за столом. Він так заглибився в думки, що не почув, коли вона зайшла. Підійшовши крадькома, щоб зне нацька затулити очі й по-дитячому спитати: ”А хто це?”, вона враз побачила портрет вродливої жінки і сльози... сльози на обличчі мужчини. Батько зніяковів, зім’яв у руці фото, механічно заховав у кишеню й поскаржився на головний біль. Але зараз же побачив, як наївно звучить ця його неправда. Розказав усе дружині й віддав їй у руки свої святощі. Мати мовчала весь вечір. На другий день, по вернувшись з роботи, батько побачив над своїм столиком ту фотографію. Це було над його споді вання. Він зірвав її зі стіни і хотів кинути у піч, але мати схопила його за руку. — Вона згорить, а чи вигорить у серці? — А як же інакше? — Хай висить. Колись сам знімеш... Батько зняв фото через багато років. Зняв, ніби ненароком, перед побілкою і не вішав більше. А після смерті батька мати дістала з скрині пожовклий від часу портрет незнайомої дівчини, вічно молодої й красивої суперниці, витерла чисте нько й повісила на стіні. Як пам’ять про початок повного сімейного щастя, довір’я, взаємного розу-
Page load link
Go to Top