Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Етнографічної, Літературно-Історичної, Громадських течій і Заходознавства. Працювала, як завжди, систематично і уперто. В 1926 році видрукувала розвідки ’’Про легенди і пісні” та ’’Малювання на стінах в Україні”. Видрукувала спогади про брата М. П. Драгоманова та про М. В. Лисенка. Випустила книжку своїх оповідань, напи саних ще в молоді роки і до них написала автобіогра фію. Коло друзів рідшало. Частина їх була на чужій землі, а ті, що лишилися, помалу зникали на засланні чи в тюрмі. Ольга Петрівна багато читала. Цікавилась новою літературою — аж до футуристів ’’Нової Генерації”, ходила до театру. В січні 1929 року захворіла — застудилася. Пішла на прем’єру до театру Франка, а там було холодно, з оркестри тягло. Після першого акту вдягла шубу, але другого дня почалася грипа, а далі — ускладнен ня. Влітку була така слаба, що ходити не могла. Восени 1929 року співробітники ГПУ вночі прий шли з трусом. Ольга Петрівна вже тоді не вставала зовсім, не підвелась з ліжка і через непроханих гостей. Була спокійна, але червоні рум’янці виступили на обличчі. Нишпорили по кімнаті, але нічого не знайшли. Сказали: ’’Одягайтесь, підете з нами”. "Я сама не можу йти. Я тепер ходжу тільки, як мене підтримують”. Аґент ГПУ пішов дзвонити до приміщення су сідської лікарні. ’’Старуха больная и не ходит. Что делать с арестованной?” Прийшов назад: ’’Может оставаться”. Вісімдесятирічна Ольга Петрівна лишилася не надовго. За десять днів після цієї ночі, 4 жовтня 1930 її не стало. Ось як описує похорон цієї визначної жінки-укра- їнки одна з учасниць, п. Марія Туркало. "Оповістка в газеті сповнила скорботою серця всього українського громадянства, яке ще лишилося ”на волі”. І потягнулися з жалем в грудях "недобитки бур жуазного українського націоналізму”, як нас усіх тоді називали, до скромного помешкання на Овруцькій вулиці Лук’янівки, де в маленькій кімнатці, вся вкрита квітами, стояла труна з тілом Ольги Петрівни. В день похорону вся вулиця перед будинком була повна народу. Стиха розмовляли, озираючись навколо, бо серед натовпу напевне є чимало аґентів ГПУ. Оглядаючи тих, що зібралися, бачу професора Михайла Грушевського з дружиною, Людмилу Ста- рицьку-Черняхівську з чоловіком та її сестру Оксану Стешенко, а далі Миколу Садовського, Миколу Зеро- ва, Марію Грінченко і багатьох інших знайомих. Усіх нас зібрало і об’єднало тут, біля гробу Олени Пчілки, одне почуття, одна туга. Тихо винесли домовину, поставили на катафалк, і процесія рушила, розтягнувшись на кілька кварталів. Не було духовенства, не було й звичайної тоді оркестри. Всі йшли мовчки. Розпорядники похорону скерували похоронну процесію йти повз Українську Академію Наук. Оче видно, в глибині їх душ ще жевріла надія, що укра їнська культурна установа не може не зареаґувати і хоч чимнебудь не вшанувати пам’яті одного з піонерів української культурної праці, невтомної громадської діячки і письменниці. Але даремні були ці надії. В Академії Наук тоді вже запанував новий дух. І ніхто там не подумав, що годилося б комусь вийти на зустріч процесії і сказати бодай пару хоч і не дуже щирих слів. Будинок Академії стояв мовчазний і непривітний. Поволі процесія проминула його і потягнулася в напрямку до Байкового кладовища. Місце останнього спочинку Ольги Петрівни білі ло свіжою глиною поряд з могилою Лесі Українки. Мовчки зняли труну з катафалку. Не грала оркес- тра, не було промов. Що скажеш? Офіційні промови, дозволені в таких випадках, не передадуть того, що лежить на серці в кожного. Та вони й були б образою покійної. А того, що хотілося б сказати, висловити не можна. Ніхто не наважився порушити урочистість момен ту. І ця могильна, абсолютна тиша тільки підкреслила велич цієї хвилини. В ній був протест, німий протест і жаль. Михайло Грушевський, який стояв над самою розкритою ямою, нахилився, взяв грудку землі і кинув на труну, стиха промовивши: ”Хай тобі земля буде легка!” Це був перший і останній звук людського голосу. Мовчки всі підходили до могили, кидали в яму грудку землі і так само мовчки, не дивлячись один на одно го, відходили. Вузенькою стежкою потягнулася людська шерега до виходу з кладовища, і незабаром біля свіжонаси- паного горбочка залишилась тільки близька родина. Так відбувся похорон нашої славної Олени Пчілки ”на нашій не своїй землі”.
Page load link
Go to Top