Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ВДАЛА СПРОБА 21 квітня ц.р. відбулося дійсно спільне свячене, бо було влаштоване двома відділами Округи Нью- Йорк — 64-им та 82-им. Зібралися не лише членки обох Відділів, але навіть кілька чоловіків ’’прикра шували” публіку. Голова 64-го Відділу Ніна Самокіш відкрила спі льну трапезу, переносячи присутніх у часи її дитин ства, яке вона провела в таборі у Каліші в Польщі, де перебували після війни петлюрівські старшини зі своїми родинами. Як інакше було тоді і яким уро чистим видалося свято Великодня, коли такими свіжими залишилися спомини, хоч було це так давно! Учасники свяченого поділилися яєчком та взаєм но бажали собі всього доброго. Програма свяченого була теж спільна: Ірина Іванчишин (82-ий Відділ) прочитала ”В калейдоскопі великодніх споминів” — від передвоєнних часів через окупації вела нас вона у чарівний світ, який не раз був веселий, а переважно сумний та жорстокий. Не в одних очах заблистіли сльози: кожний згадував своє дитинство, свою молодість, родинний дім, батьків. Поки почули ми оплески, на хвилину залягла тиша, бо присутні мусіли вернутися з далеких сторін. Вірш Івана Франка про Великдень прочитала членка 82-го Відділу Іванна Клим. Христя Навроцька перш ніж прочитати вірш невідомого автора про рідних на Україні, зазначила, що так в житті буває: по смутку приходить радість, і нам треба розвесе литися. Вірш викликав вибухи щирого сміху і кожний подумав: як добре, що це тільки сон ’’вуйка з Аме рики”. Закінчила програму голова 82-го Відділу Ольга Гірна, дякуючи всім за присутність, а господиням за працю. Та не тільки в програмі суть вдалого почину, але й в тому, що відділи можуть єднатися у спільних імпрезах, зокрема родинного характеру як просфо- ра чи свячене, які можна не тільки спільно підго товляти, але в товариській атмосфері погуторити та обмінятися думками. Членки обох відділів були задоволені з ’’першої проби” і розходилися з наміром частіше проводити спільні імпрези. Христя Навроцька, пресова референтка 64-го Відділу ЧОМУ КАЗКА НЕ МОЖЕ БУТИ БЕЗКОНЕЧНОЮ? У кінці минулого року ми гостили в Мюнхені 20 хворих дітей з нашого славного Києва, які стали жертвами чорнобильської катастрофи. Діти, що народилися і жили у жахливих умовах радянської дійсности, раптом опинилися в іншому світі — світі казковому, вільному, веселому. Саме таким світом став для них Мюнхен — баварська столиця, яка запросила їх на місячний відпочинок. Перші теплі слова, традиційне привітання хлібом- сіллю в Українському Домі (і це в Німеччині!) зробили на дітей надзвичайно приємне враження. Різноманіт ною була і розвагова програма: знайомство з чужим містом, яке ще недавно було для них таким далеким і недоступним, зустрічі і щирі розмови з його меш канцями, з учнями української школи-інтернату. — Так багато українців тут у Мюнхені і всі знають один одного. Люди завжди усміхнені... І так щиро вітають і приймають нас, — дивувалася 12-річна Юля. І ці слова юної киянки ми надовго запам’ятаємо. А скільки веселих вечорів ми провели разом з дітьми з України! Здається, ще й нині в інтернатській світлиці-їдальні вчуваються звуки із пам’ятної зу стрічі з львівськими артистами театру-студії ”Не жу рись!”, які саме в той час виступали з концертами в Німеччині. Дивувалися гості, як гарно ’’щебечуть” по-укра їнськи діти садочка і як пані Оленка могла їх нав чити так багато казок і пісень українських. Постійно звучала їх улюблена пісня ”0 Україно, о люба нень ко”. Діти з садочка розповідали своїм київським друзям казки, деклямували вірші, особливо Василя Симоненка. Але кожна казка має свій кінець. Настали хвилини прощання. Тяжко було розлучатися і нам, і їм. Пригадуються слова однієї німецької журналіст ки: ”Чи ці діти справді хворі?” Явних ознак хвороби не видно, але дітей часто болять голови, шлунки. Ці симптоми нас хвилювали. Правда, діти постійно були в русі, ми старалися їх усім зацікавити, зробити їм щось приємного. І це полегшувало їхні муки, вони забували про хворобу, а їхній веселий сміх радував нас. Сумно нині нам без наших юних київських друзів. М. Ковалишин м. Мюнхен Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
