Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Наша коляда Спогад Як і щороку, наш церковний хор — їздив з Колядою і цей рік. Наш отець кажуть: ,/їдете славити Христа“. І воно дійсно так є, бо як би ми їздили з іншим настав- ленням наша коляда не була б така гарна, не приносила б стільки за доволення. Інша справа, що умови життя на чужині вимагають від ко ляди придбання фондів на різні ці лі, в даному випадкові церковного фонду. Але ми — хористи над тим не думаємо і їдемо ,,славити Хри- ста“. В день нашого Різдва, як і за вжди все було біле від снігу. І хоч він не дзвенів від тріскучого моро зу, як вдома, але ілюзію робив. І в той час, як ми їздили — у вечір ніх, січневих сутінках мерехтіли бі ленькі іскорки. Так люблю коляду! Ми всі її любимо і тому, мабуть, так радісно-дзвінко, так надхнен- но-урочисто вона лунає в хатах на ших парафіян. А вони, що ще не стратили духовий зв’язок із Бать ківщиною -—■ радо і щиро заклика ють і приймають нас. Сердечно го стять і не радо відпускають з хати, коли ми занадто поспішаємо їхати далі. Часто і міхоношу згадують — не того із „зеленими“ папірця ми, а того справжнього, якому б у торбу вкинути пиріжечки, яблуч ка, помаранчі, цукерки. А в одній хаті як по коляді посадили нас за стіл погостити, то на столі, не дивлячись на те, що перший день Різдва і до печі ж ніхто ані не за глядає ■— з’явились теплі, запаш ні пиріжки. Ніби людина і не го лодна в Америці, але така увага зворушує і як смакували вони ра зом зі всім тим, що поставлено бу ло на стіл. Отак ми гарно „походили" два дні з колядою до наших парафіян. Мали нагоду, хоч пару годин, всі разом провести радісно і безжур но. А такі спільні хвилини тепер як рідко бувають і як за ними сум но. Дорогою наслухались анекдо тів, насміялись, наспівались від ду ші — не там, на співанках, хоч і вони мають свій „чар“, не на кон церті, чи академії, хоч і там пісня — її виконання дає радість. Але зараз ось з колядою — зовсім ін ше і цілком особливе, ні з чим не зрівняне. Ні. Не зовсім так. Бо її можна порівняти, воно просто, ма буть, те саме, як пісня рідного вій ська, що вступає в Київ після о- статочної перемоги над ворогом. А тут — коляда, мабуть, ще і тому така особлива, що вона єд нає нас у ці дні Різдвяного Свята — з нашими рідними, де б їх доля не закинула, з нашим народом на Рідній Землі. З тими, що по в’яз ницях, на засланнях терплять ро ками муки, безправно засуджені, як раз ось за оте наше, лиш на шому народові притаманне. За о- той зміст нашої нації, що пройшов і дійшов до нас з далеких віків, виплеканий нашим народом, не дивлячись на постійні і величезні зусилля безоглядного окупанта знищити все українське. А ми —- ось тут, на волі сущі, в добробуті перебуваючі •— без думно відкидаємо, перекреслюємо духові надбання — скарби нашого народу на помах гидкого ворожого пальця! Яку невмолимо тяжку пробу по силаєш Ти, Господи, на наш нарід! На самий кінець -—- ми заїхали в хатину нашого тенора. А до них, зовсім недавно приїхала з України — бабуся. Маленький син-онука, не дивлячись на пізній час тихень ко сидів з нами за столом і уважно слухав наш спів. Бабуся бо все хо тіли ще і ще слухати колядок і ще дрівок. І ми співали, переплітаючи їх спогадами давніми і зовсім ось недавніми-вчорашніми, що їх про Україну оповідали нам Бабуся. А Бабуся ще вся огорнута Україною. Як було гарно! Невже це все непотрібний кон серватизм? Якось не віриться — невже ж таки дійсно можуть з’яви тися у когось такі сумніви? Чи мо жемо повідкидати, перекреслити все те, що наш народ тисячеліття- ми придбав? Та це ж неможливо! Бо як можна перекреслити історію народу, знищити його духові на дбання, його традиції. Він же збе ріг це, як святощі з далеких часів, боронив, доніс аж до нас... Які вбогі, як жорстоко окрадені ті, що згубили іскру Божу, ті, що втратили стежку до душі свого на роду. Міннеаполіс, 1968. Н. М. НАШЕ ЖИТТЯ — СІЧЕНЬ, 1969 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
