Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
підсвідомо бється в грудях на каз : стримуй себе, стримуй себе! Олександер відчиняє широке двері і радісним рухом закидає назад голову, побачивши нас у свому кабінеті. „Вірупь!" — гу кає весело і в той же час схиля ється над Божедаром і підхоп лює його вгору. „Що там, коза че, — питає його — переміг во рогів?" „Так! — гордо хвалить ся Божедар і нагадує собі клец- ки. Поглядає з висоти батьково го росту на підлог)’, але там за мість принадного рисунку, мі шанина кольорів і чініп, руїна, як і в моїй душі. „Нема" каже він розчаровано і вже сповзає батькових рук, щоб перекопати ся, як і коли це сталося. Оле- сапдср сміється до нього, ко.иг він підносить здивовані очі, і підходить до мене. Я бачу близь ко перед собою його дбайливо виголену бороду і дві риски, ще вже появилися в кутиках його очей. — їду на комісію, Віро, — ка же. — Заїхав тобі сказати, щоб не чекала з обідом. — Його очі всміхаються до мене, як завжди, як досі, щиро і дружньо. Але те пер я бачу в них фальш, облуду, таємницю. — Що з тобою? — питає він здивовано і вдивлто- ється в мої нерухомі очі. Обій має лівою рукою, правою бере за бороду й поволі повертає до світла. Я хочу відштовхнути його, кинути якесь гостре слово, ви явити поглядом усю погорду до нього, але він питає тепло, зажу рено : — Хвора? І раптом охоплює мене без межна злість на знайому. Чого, чому говорила мені це все? Не хай би так, нехай би ще гірша правда вкралася в моє життя але навіщо вказувати його мені й колотити спокій мого серця? Хто має право гасити блиск ща стя в моїх очах? Близьке тр^біння авта завер нуло мої думки до дійсносте. Знову були 'переді мною гарно прикрашені вистави крамниць, а довкола мене люди, що не ма ли нічого спільного з моїм ми нулим. Деякий час я йшла без думок і вражень і таки справді бачила те, на що дивилися очі. Перстенці мають чудові, різно- родні ікамінці, так — стверджу вала я перед одною виставою. Майстерно вирізьблений я'нго- ли« — подивляла я далі. — Я- кий -прекрасний образ альпей- ського озера! — захопилася я ще деінде. — Тут узагалі маса образів. На кожному кроці. Видно гори притягають маля рів своєю красою. Але яікий повний яскравого кольориту альпейський краєвид! Карпати не такі, Карпати спокійні, па- стелеві... Зараз же я мала в моїх дум ках зелені шпилі і твердотраві полонини Карпат, пострибала споминами долиною Пруту, Че ремошу і Тиси, але швидко по вернулася на безкраї простори Поділля. І знову... На шибах вікон наліплено широкі смуги паперу, щоб вони не розлетілись під час бомбар дувань. Двері і віконні рами щільно обліплені папером, щоб не впустити до мешкань отруй них газів. Тонька копає в городі рови, в яких маємо ховатися під час налетів. Божедар помагає їй з великою насолодою своєю ма ленькою лопаткою. Це нова за бава і тим самим дуже цікава. Перед крамницями виростають черги, масла, цукру, муки і солі вже в місті немає, дрова й вугіл ля зникли зі складів. На раменах багатьох людей появилися чер воні хрести, майже всі несуть до дому скручені в рольку тем НО СИ II і папері, що ними мають при темнити вікна у вечірніх годи нах. Олександер ходить ще до су ду, але там уже, власне, все зу пинилося. А втім все наше жит тя виштовхнеие з нормальної колії, занедбана щоденна праця охопило нас нервове напружен ня і бадьорість, ми чекаємо чо гось нового й обовязково до брого. „Війна! Війна! — несеться мі стами й селами. — Війна!" Кожен потяг викидає нові від діли новобранців, їх різнобарв на валка крокує вулицею в су проводі плачучих жінок. Авто бус міської комунікації везе за мість людей пилки, сокири, дро ти й юхтові черевики. Щораз більше військовиків заповнює місто. „Війна!" Це слово вагітне у смерть, го лод, хвороби і скитання людей. Це слово холодом пробігає жи лами. „Від пошести, голоду, ог ню і війни захисти нас Боже!" — вклали це навіть у молитву і чути, як вечорами співають у церкві. Проте, коли вона вже тут, коли не чаїться за порогом, але охопила пас з усіх сторін виринає інший зміст цього страшного слова. Війна — надія на волю! Нарешті, нарешті в о л і для тих, що по тюрмах, хто иг засланні, хто в ярмі! — Чого нам сумувати? — пи тає Олександер. — Ми маємо шанси тільки на виграння. Гір ше нам не може бути. Треба ві рити, що війна нарешті принесе розвязку українського питання. Врешті-решт війна завжди кін читься хаосом і цим нам треба буде покористуватися. Іншого виходу, я особисто, не бачу. Він може цілими годинами го ворити про майбутній уряд За країни і конституцію, мені зда ється, що вона вже в нього гото ва і тільки чекає хвилини, щоб появитися на світі. Київ, Львів Чернівці і Ужгород — це сто лиці держави і поодиноких про вінцій, що обєдиані одною во лею і одним бажанням. — Рільну реформу не буде так легко перепровадити, — міркує він. Вичаровує один за одним такі образи, що справді вірить- ся, що ще тільки хвилина і вони переключаться в дійсність. — А як назвемо тут вулиці? — тгитає він жартома і тепер його усміх нагадує мені малого Божедарка. колії той готує нам якусь неспо діванку. — Я вже маю проект! Я не можу нічого робити. Від ранку до вечора я могла б сто яти в вікні і дивитися, ні, спо стерігати, підхоплювати всі по знаки упадку дотеперішнього державного життя. І коли Оле ксандер будиться, віті неодмінно дивується, коли я не у вікні. — Як? — вигукує він. — Ти ще не на позиції?! (Продовження буде) Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
