Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28
МАНДРІВНИКИ (Закінчення зі стор. 6) — Благословенна будь хви лино — сказав нарешті — в яку переступаю цей поріг. — Ми стужилися по тобі — сказали всі троє. •— Ще раз будь благословен на хвилино, в яку судилося мені повернути до рідної хати! Бо щасливий той, хто по дов гій мандрівці вертається додо му, а ще щасливіший той, кого чекають із тугою. Я також сту жився за вами, за Батьківщи ною. Змерзла моя душа вдале- ні від родинного вогнища, тур ботами про вас зболіло серце. І затріщав весело вогонь, розяснився тріпотливий вог ник каганця, і велика тиха ра дість розіллялася по вбогій ха тині. — Розказуй сину, що приніс? — спитав батько. — Бачу, що скарбів не маєш. Чи, може, по дорозі пограбували тебе роз бійники? Усміхнувся спокійно син. — Мої скарби, тату, не видні для ока і розбійників не при ваблюють, а відстрашують. Я приніс меч і загартоване слово, гостріше від меча. Розбійники мені не страшні. —- А де ж брати твої? — зно ву спитався батько. — О, тату, мій наймолодший брат і твій син твердо простує до мети. Не спиняють його ні буревії, ні дощі, ні кремянисті дороги, ні зачерствілість люд ських серць. Він терпить нужду й горе, зустрічає холодну бай дужість, але все ж таки і тут і там впали іскорки голошеної ним правди, і багато людей у- перше почули від нього таке, про що раніше навіть не дума ли. І ті, хто вже чув і зрозумів його пісні, несуть їх далі іншим, а ті — ще іншим. — А де ж мій середущий син? — спитав старий. У відповідь на це прибулий опустив голову. — Чому ж мовчиш? Чому не дивишся мені ввічі? — допиту вав грізно батько. — Може по мер? Може збезчестив чесне імя?... Повільно підвів голову син: — Ні, тату, — відповів сум но. — Твій середущий син жи вий і батьковому імені чести не надщербив. Він став заможним чоловіком, його шанують чужі. Але... — Але, сину? — Але відцуралось нас його серце. Чужі стали його думки, чужі слова виходять із його уст, як рівнож чужі звичаї па нують у його господі. Він уже відрізана скиба, тату. Він більш не буде наш... Понурив голову старий бать ко, і нишком втирали сльози мати з сестрою... Сумно пота- хав жар у вогнищі, зблідло си неньке світло каганчика, і хату огорнула печаль... Минали роки за роками... Опадало й знову зеленіло листя клену, розцвітали й вяли його ніжні жовто-зелені дзві ночки... Ледве переставляв збо лені ноги батько, лежала мати в невилічній недузі, а, колись лагідне, свіже личко сестри за гострилось і ствердло у виразі глибокої скорботи... Найстарший син недовго грівся коло родинного вогни ща: пішов з мечем добувати сонця Нені, словами запалював заграви гніву, де тільки було можна і — загинув. Коли дійшла про це вістка до середущого брата, він зга дав про свою родину і Бать ківщину. Обовязок прокинувся у ньому і, покірний поклику, він вибрався додому. Ішов, об- тяжений чересом, повним зо лота і тими словами, які зби рався сказати дома своїм: бать кові, матері, сестрі. Він вирішив, їх забрати з країни недолі і ви вести у кращий світ, у той світ, де сміється сонце, і де життя складається легко і щасливо. Але, що далі йшов, то більше гнобив його тягар слів, які — він знав — будуть незрозумілі під рідною стріхою, як і йому незрозумілі були серця тих, що тепер там живуть. І що ближ че зближався він до рідної ха ти, то не певніші ставали його кроки, то більші сумніви мучи ли його. Немов злодій, тихенько під крався до рідної хати, простяг нув руку до засува і закаменів. На мить уявив собі, як відчи нить двері і переступить поріг. — А-а-а, дивіться, хто прий шов! — скаже з байдужим зди вуванням сестра. — Замикай мерщій двері, не напускай холоду! втомлено обізветься мати. А батько підведеться, випро стується живим докором і спи тається тихо, але з цікавістю: — І чого ж ти вернувся, сину? Подорожній затремтів і без владно опустив руку. Дарма шукати там, де не клалося! Смішно вимагати того, чого не заробилося! І за все золото, яке мав при собі й яке коштувало багато літ праці, не можна бу ло тепер купити радісної усмі шки зустрічі. Страшно вертатися до дому, де тебе ніхто не жде!... Подорожній рвучко стягнув із себе тяжкий черес, поклав його на порозі і, немов спов нивши тяжкий злочин, кинувся тікати. Він біг, і власні кроки відгукувались у нього всереди ні, немов у камяній печері, а в душі його росла німа, гнітуча пустка, йому, було холодно й страшно. Хоч жалю він не від чував, але тепер уже знав, що навіть обкипіле болем, зранене серце — щасливіше від серця скаменілого в достатках... Знову минали довгі дні, міся ці й роки чекання сонця... І одної, ще холодної ранньо весняної ночі, коли вже відспі вали треті півні, змучений, нуж денний подорожній постукав у двері вбогої хатини. Постукав і чекав з завмираючим серцем. За хвилину почулись кроки, і на дверях став незнайомий чо ловік. — Я змучений, голодний і перемерзлий, — сказав подо рожній. — Пустіть мене в хату. — Ця хата, — відповів незна йомий господар, — все стоїть отвором для стомлених ман дрівників. Тут усе є жар у вог нищі, тепла страва і затишний куток для добрих людей. За ходь, мандрівниче, і будь, не мов у себе вдома, — і він вкло нився. Поцілував подорожній хат ній поріг, перехристився на об раз і стомлено сів на лаву. За блимав привітно знайомий ка ганець, затріщали дрова у вог нищі, заметушилися жінки, го туючи гостеві страву і постіль. — А де ж старі господарі цієї хати? — спитав несміливо прибулий. — Нема старих господарів,— Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top