Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2025
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
НАШЕ ЖИТТЯ • Червень-Липень 2026 19 ДІЯЛЬНІСТЬ ВІДДІЛІВ І ЧЛЕНКИНЬ • BRANCH & MEMBER NEWS нику «Я вдома! Щохвилини дорогою до Києва я думаю: якби неподалік стався вибух, я б померла абсолютно щасливою» — це маніфест цілого покоління, яке обрало причетність, а не втечу. Вікторія Амеліна — відома романістка, яка 24 лютого 2022 р. чітко визначилася з тим, щоб стати документа - лісткою воєнних злочинів. Вона фіксувала руїни, запи - сувала голоси свідків і стала літописцем історій надзви - чайних жінок. Її життя обірвалося, коли їй було лише 37. Однак вона встигла залишити нам дзеркало нашої бо - ротьби. Переконана, книга письменниці «Looking at Women, We See War» — це галерея незламних доль. І це не про - сто текст, це живі душі: вона наче зафіксувала трансфор - мацію української жінки. В її очах — біль сплюндрованої землі, але й світло неймовірної сили. Як писала Вікторія у своєму щоденнику: «Люди почали бачити не мене, а війну. Я – війна. Ми, українці, всі стали війною». Ми ста - ли болем, але ми стали і силою. Книга, упорядкована ко - легами після її смерті, вийшла у Великобританії 13 люто - го 2025 року, ставши свідченням російського вандалізму для Міжнародних судів. Щоденник Амеліної – це калейдоскоп доль, географія страждань та надії. Ми гортаємо розділи, і перед нами постають реальні жінки. Героїнями книги є: • Ірина Довгань: жінка з Ясинуватої, яку у 2014 році виставили до «стовпа ганьби» в Донецьку за допомогу ЗСУ. Її історія – про публічні тортури та неймовірне ви - живання. • Євгенія Подобна: воєнна кореспондентка, чия згорі - ла квартира в Ірпені стала символом втраченого дому. Вікторія Амеліна описує, як серед попелу Євгенія зна - йшла вцілілу книгу та червоне намисто. У цьому образі – вся суть нашого спротиву: ворог може спалити стіни, але не може знищити нашу пам’ять і нашу ідентичність. • Віра Курико: українська репортерка, що відкрила для світу трагедію Ягідного, написала репортажі про перші дні війни, зокрема про 28 днів перебування українців у підвалі школи на Чернігівщині, де понад 300 людей за - дихалися від нестачі повітря. Написи на стінах того під - валу містили дати смертей — це страшні ієрогліфи ХХІ ст. Місія Вікторії Амеліної виходила за межі журналісти - ки. Вона фіксувала вандалізм проти культури. Згадаймо Тетяну Пилипчук, директорку Харківського Літмузею, яка почала пакувати колекцію ще 16 лютого 2022 р,, від - чуваючи дихання війни. Або Юлію Какулю-Данилюк, бі - бліотекарку з Капитолівки, яка рятувала українські книги під час окупації Ізюмщини. Смерть Амеліної стала трагедією для літератури ще й тому, що вона була «адвокаткою» інших митців. Саме Вік- торія знайшла щоденник закатованого дитячого пись - менника Володимира Вакуленка, закопаний під виш - нею. Вона врятувала його голос, не знаючи, що невдовзі її власний голос так само зазвучить із вічности. Ми згадали і Любов Панченко — мисткиню-шістде - сятницю, яка пережила радянські переслідування, але померла від голоду в окупації Бучі у 2022 р. І Поліну Рай - ко, чий наївний живопис на Херсонщині намагалися змити води після підриву Каховської ГЕС. Це все — ланки одного ланцюга: намагання ворога стерти наш культурний код. Також говорили про Олександру Мат - війчук та її Нобелівську премію миру. Варто наголосити, це визнання не про - сто окремої людини, а правозахисного руху, який десятиліттями бореться за звільнення політв’язнів. Згадка про Аллу Горську та її лист-про - тест «139» нагадала нам, що сьогодніш - ні волонтерки та активістки — це прямі спадкоємиці шістдесятників. Завершуючи захід, ми поставили собі запитання: чи справді незламність має жіноче обличчя? Відповідь очевидна. Вона — у погляді Вікторії Амеліної, у вишиванці жінки з Кенгіра, у щоденни - ку Вакуленка, врятованому жіночими руками. Ми провели нашу зустріч на ноті сяйва та лірики, яку залишила нам Вікторія. Навіть у наймоторошніших пе - редбаченнях свого щоденника, де вона писала «Ми, українці, всі стали війною», є місце для любові до Києва, до рідного Львова та до кожної союзянки, яка три - має українське небо в Ню Йорку, Лондо - ні чи Варшаві. Свято Героїнь — це не про минуле. Це про силу, яка дозволяє нам сьогодні стояти прямо. Це про той час, коли міль - йони на заклик «Слава Україні!» відгуку - ються «Героям Слава!», знаючи, що се - ред цих героїв є тисячі імен українських жінок. Це свято плавно перетекло у березне - ві заходи Місяця жіночої історії, створю - ючи неперервну лінію вшанування: від Олени Пчілки та Наталії Кобринської до сучасних лідерок громад у США. Україн - ські захисниці та парамедикині є прями - ми спадкоємицями чину Олени Степа - нів та Софії Галєчко. Нині Округа Ню Йорк СУА продовжує справу наших попередниць. Ми, жі - ноцтво в імміграції, несемо знамено українського духу. Наша місія — не дати світові забути ціну нашої свободи. Свято Героїнь — це наша молитва за кожного, хто боровся і бореться. Це вдячність союзянкам за 100 років служіння. Це віра в те, що незламність справді має жіноче обличчя. Вічна слава українським Героїням!
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
